Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

місця, звідки було пущено останню стрілу. Влучення в серце — десять очок, у сіре поле — п’ять. Це справжні рани, а в інших місцях — подряпини, за які дається одне очко. Якщо ніхто не влучить у серце, двадцять п’ять очок зараховується мені. Хто раніше знайде оленя, той ховатиме його наступного разу. Кожен має по дванадцять пострілів.

Двоє мисливців розпочали пошуки. Сем дивувався, чому звір не залишив слідів, а Гай зазирав під кожний кущ. Він не міг похвалитись фізичною силою чи особливою кмітливістю, зате його маленькі поросячі очиці гостро бачили й усе помічали.

— Я бачу його! — раптом заверещав Гілка і показав у напрямку, де за сімдесят п’ять ярдів виднілося вухо й частина голови.

— Десять очок Гілці — сказав Ян, роблячи відповідну помітку.

Гай мало не луснув од гордощів. Він приготував лук і сказав:

— Я міг би побачити вдвічі далі, якби… якби… це… якби це було потрібно.

Він спустив тятиву, але стріла подолала не більше півшляху.

— Тепер я можу наблизитися на п’ять кроків. Байдуже, якої величини будуть кроки? — спитав Сем.

— Так.

— Чудово.

І Сем почав цибати, мов кенгуру. П’ять його кроків були варті десяти. Відхилившись трохи вбік, він з-за дерева добре бачив оленя, який тепер був від нього не більше як за шістдесят п’ять ярдів. Сем прицілився і… схибив. Гай підійшов ще на п’ять кроків і схибив.

Нарешті, з відстані у тридцять кроків Сем влучив у сірий бік оленя.

— Непоганий постріл! Справжня рана. П’ять очок Великому Вождю! Тепер стріляйте з цього місця, — встановив Ян. — Тільки я теж хочу постріляти.

— Тобі не можна, бо ти олень. Це було б самогубством, — заперечив Сем. — Та гаразд, стріляй уже — все одно схибиш.

Звісно, заява була голослівною, і Ян вирішив спробувати щастя. Дві чи три стріли вп’ялися в стегно опудала, три чи чотири — в дерево, одна чи дві — в ніс, і раптом… Ура!.. Гай поцілив у самісіньке серце — й змагання завершилось. Вожді пішли рахувати свої стріли.

Перше місце посів Гай: попадання в серце — десять, одна рана — п’ять, одна подряпина — одне, і за те, що перший помітив оленя — десять. Тобто двадцять шість очок. Сем зробив дві рани та дві подряпини — дванадцять очок. Ян — одну рану і п’ять подряпин — десять очок. Олень, обтиканий стрілами, нагадував старого дикобраза, а щасливий Гай почувався імператором.

— Ось як треба полювати на оленів! Наступного разу я з першого пострілу поцілю прямісінько в серце!

— А це вже дзуськи! Ти будеш оленем, тож стрілятимеш тільки після нас.

Досі ще жодна гра не захоплювала так Гая. Він гордо взяв на плечі опудало й пішов його ховати. Малий хитрун засунув оленя в густий чагарник зі східного боку табору, він оббіг кругом і з’явився із заходу з криком:

— Готово!

Хлопці шукали довго і марно.

— Що ж тепер робити? Як рахувати очки? — запитав Дятел.

— Раз оленя не знайдено, тому, хто його ховав, присуджується двадцять п’ять очок, — відповів винахідник гри, і знову Гай був попереду.

— Це найцікавіша гра з-поміж усіх, в які мені доводилось грати! — захоплено вигукнув переможець.

— Мені здається, Бобре, олень обов’язково має залишати сліди — зауважив Сем.

— Правильно, — погодився Ян. — Може він тягтиме за собою дрючок?

— На снігу це було б легко, а так…

— А давай нарвемо папірців, і олень залишатиме паперовий слід.

— Давай!

Вони побігли в табір і порвали весь папір, що трапився під руку, на дрібні клаптики й поклали в спеціальний «мішок слідів».

А що минулого разу ніхто не знайшов оленя, то Гай мав право знову його ховати.

Гай дуже заплутував сліди і так старанно заховав оленя, що хлопці побачили «тварину» лише за п’ятнадцять кроків. Сему було зараховано десять очок за знахідку. Він вистрілив і схибив. Ян підступив на п’ять кроків, але надто поквапився і теж дав маху. Гай пустив стрілу і з відстані п’ять кроків, ясна річ, поцілив оленеві в серце. Від таких блискавичних перемог у Гілки запаморочилась голова, він усе дужче вихвалявся своїми досягненнями, і два інших Вожді вирішили встановити нове правило: не підступати до цілі ближче ніж на п’ятнадцять кроків.

Гра дедалі більше захоплювала хлопців і вже нагадувала справжнє полювання. Вожді зрозуміли, що можуть іти по слідах або очима розшукувати свою дичину, але найкраще поєднувати те й друге. Ян частіше натрапляв на слід, а Сем помічав здобич при візуальному огляді місцевості. Проте найбільший успіх випадав на долю Гая. Його маленькі поросячі очиці схоплювали все, і він нарешті знайшов царину, в якій міг перевершити інших. Хлопцям навіть здалося, що малий і справді мав хист до мисливства. Часто Гай дуже оригінально ховав дичину. Раз він провів слід до греблі, потім на протилежний берег і там поставив оленя на відкритому місці так, що його було видно здалеку. Треба було або стріляти через греблю, або йти в обхід по п’ять кроків, або забрідати глибоко в воду. І цього разу переміг Гай. По ходу гри придумали ще одне правило: не ховати оленя в чагарнику та між камінням, бо стріли губляться в заростях.

Хлопчаки так захопилися, що й не помітили, як ускладнили гру. Повсюди лежали паперові сліди, й тепер неможливо було визначити, які з них старі, а які свіжі. Та Ян знайшов вихід із непростої ситуації. Він запропонував використовувати кольоровий папір. Якийсь час це працювало, але запаси паперу зрештою вичерпались. У лісі тепер аж в очах рябіло від папірців. Гра добігала