Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

що, як це... він уже втопив мого друга! Холодний піт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цілковитій темряві, витягши вперед руки (так як ішов) і не міг ворухнутися. І раптом... раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою мимоволі конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпи-хаючи. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе. Я зойкнув і шалено замолотив руками й ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається, по обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащі, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону вскочив у човен і, схопивши весло, щодуху почав одгрібати від берега. Я ніколи не гріб так шалено — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні! Погоні не було. Опам'ятався я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час біг — у цілковитій безпеці я міг відчути себе тільки у своєму дворі.

Мокрий кінець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спині, ніби підганяв. Як дровиняка, впав я у сіно біля повітки й довго лежав зовсім нерухомо,— віддихувався. У голові, наче в зіпсованому телевізорі, миготіли уривчасті кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зібрати людей — і туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тоді його таємниця розкриється і вийде, що я зрадник. О ні! Зраджувати друга — це жахливо. Я ніколи не піду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нічого й не міг придумати. Нарешті втома і сон знемогли мене і я заснув.

Нічна пригода була настільки неймовірна, що коли я вранці прокинувся, то навіть подумав спершу, чи не приснилося то мені.

Та от до мене підійшла мати, схилилася:

— Ну, як спалося надворі, синку? О, чого це ковдра мокра? Хіба вночі був дощ? Чи, може...— мати всміхнулася.

Я густо почервонів:

— Та що ви... то... то... я... води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.

Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.

Нічна пригода знову згадалася мені з усіма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася мені такою жахливою, як уночі. Може, тому що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи минають уранці. Уночі все здається страшнішим від того, що темно й тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, гомонить птаство, брязкають відрами баби біля криниці, і навколо люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів! Негайно треба на острів! Довідатися, як же там — чи живий...

Нашвидку вмившись, я побіг до хліва. Мати ще доїла.

Теля й собі лізло до корови. Мати одганяла його: «Лишки! Лишки!»

— Мамо! — гукнув я.— Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я біжу.

— Куди це ти? Зараз снідати будем.

— Та потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

— Та хоч хліба вріж.

Випив я склянку молока, відрізав велику партику хліба — за пазуху — і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону просто на діда Вараву наскочив — не вгледів. Аж хитнувся він.

— Тю на тебе! — буркнув сердито.— Іч, розігнався!

— Вибачте! Драстуйте, діду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як німий до суду. Людей з ніг збиваєш.

— Та я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав, ледащо? — уже співчутливо й докірливо спитав дід: сам же рибалка — розуміє.

— Еге! То я побіжу! Вибачайте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я спішу. Якби знали, не те б заспівали...»

РОЗДІЛ XVII

«Сьоіо^ил* "биОЧі...».

~Х~0.£МЛАМ/^і Оілі'Оілі рО^ІнД^ЛЛ^ЛЬСлЯ

З трепетним серцем підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим більше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий...

І раптом радість шаленим криком забулькотіла в моєму горлі, як вода в закипілому чайнику:

— Ого-го-го-го-го!..

Я побачив його. Живісінький і цілісінький стояв мій друзяка Кукурузяка на березі, виткнувши із кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо!

Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутись і обняти його на радощах, але я стримався. Я тільки штурхонув його в плече і спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нічого,— ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшися рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було-о-о...

— Що?! — спитав я, ніби нічого й не підозрював.

— Ти все одно не повіриш, подумаєш, що я брешу.

— Ну?

— Шпигуни на мене нападали вночі. От тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті. Думав, що загину. Ось бачиш,— він ткнув пальцем у подряпину на щоці, тоді задер сорочку і показав синець на ребрах.

— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я.— Як же воно було?

— Пожди. Я все по порядку.— І Кукурузо почав розказувати мені те, що ви вже знаєте.

Коли ж він дійшов до трагічного опису бійки з незнайомцем — як він брикнув ногами, як незнайомець упав на нього і почав дряпатися,— у мене в животі раптом щось засміялося, пролоскотіло в горлі і вирвалося