Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

Замість револьвера й рушниці, Миклухо-Маклай узяв собі на озброєння людяне ставлення до тубільців, і це кінець кінцем дало йому більшу гарантію безпеки, ніж то могла б забезпечити озброєна рушницями варта й гармати фортеці. Він ніколи не вдавався до насильства: коли йому випала якось нагода дістати пійманого тубільцями кускуса, цю цікаву для європейського зоолога тварину, що водилася тільки в Новій Гвінеї, він враз спинився перед непереборною для нього перешкодою: «Мені відповіли, — пише він у щоденнику, — що діти в Горенду будуть плакати, якщо їм не дадуть поїсти мабового м'яса (м'яса кускуса). Я знав дуже добре, що, коли я візьму тварину й понесу її додому, ніхто з жителів Горенду не посміє перечити цьому; але мені не хотілося чинити несправедливо й силоміць заволодіти чужою власністю».

Він був дуже делікатний в своєму поводженні з тубільцями, він ніколи не нав'язував їм своєї присутності, коли вона була їм небажана; підходячи до селища, він здалека ще дає посвистом знати про себе, щоб тубільці могли завчасу сховати своїх жінок і дітей, як то вони робили попервах.

Він ніколи не казав тубільцям неправди, і вони були переконані, що «слово Маклая одне», він своїм тривалим співжиттям з тубільцями спростував брехні західноєвропейських мандрівників-авантурників про «підступність» та «кровожерливість» тубільців. І цим усім Миклухо-Маклай не тільки убезпечив своє особисте життя серед папуасів, але й прихилив їх до себе, здобув їхню щиру любов. Не можна спокійно читати зворушливі сторінки прощання нашого мандрівника з тубільцями, коли він покидає берег Нової Гвінеї, щоб передати світові свій багатющий науковий матеріал, зібраний у таких незвичайних і небезпечних умовах!..

Хоч передові вчені за кордоном і в Росії належно оцінили той величезний внесок, що дав науці подвиг Миклухи-Маклая, та бюрократично-поліцейська Росія царя Олександра III підозріливо поставилась до тих висновків, які самі напрошувались після прочитання щоденника подвижника-мандрівника. Адже в царській Росії було досить своїх «папуасів», так званих «інородців», яким вона зовсім не збиралася надавати прав рівних, повноцінних народів. Царська Росія воліла й далі лишатися тюрмою народів, і до неї самої можна було б застосовувати слова нашого мандрівника, написані в одному його листі:

«… тим, хто вибачає винищення темних рас, логічно йти далі… і в самій білій расі почати відбирати всіх, хто не підходить до ідеалу «єдиної обраної раси».

Не дивно, що, незважаючи на велике значення, цей щоденник Миклухи-Маклая, цей безпристрасний документ самовідданого служіння науці не було надруковано за його життя. Він був опублікований вперше вже за Радянської влади, через тридцять п'ять років після смерті мандрівника (Миклухо-Маклай помер 2 (14) квітня 1888 р.).

Наостанку читачеві, мабуть, цікаво довідатись про те, що ж діється тепер на тій землі, яку відкрив колись світові наш великий мандрівник?

Ми знаємо, що північно-східну частину Нової Гвінеї, так званий берег Маклая, 1884 року захопила Німеччина, яка втратила його разом з усіма своїми колоніями під час першої світової війни 1914–1918 років, і цю територію окупувала Австралія — домініон Англії. Під час другої світової війни 1939–1945 років частину Нової Гвінеї загарбали японці. Після поразки фашистської Німеччини та Японії північно-східну частину острова було передано під опіку Австралійському Союзові, який, порушуючи статут Організації Об'єднаних Націй, фактично анексував її, приєднавши до своєї колонії в південній частині острова — Папуа. Західна частина Нової Гвінеї — Західний Іріан тільки 1963 року, після довгих переговорів, підкріплених військом молодої індонезійської республіки, була приєднана до Індонезії, а голландським колонізаторам довелося забиратися відтіля геть.

Корінна людність острова, — це папуаси, а на східній береговій смузі — меланезійці. В центральних гірських районах живуть групи низькорослих племен, близькі мовою і культурою до папуасів. Крім того, в Новій Гвінеї живе небагато китайців, яванців, самоанців та фіджійців. Це — законтрактовані сюди робітники й дрібні торгівці. Європейців на два мільйони корінної людності, за даними 1950 року, було тільки тринадцять тисяч чоловік. Це — плантатори, промисловці та службовці колоніального апарату.

Звісно, число їх після приєднання Західного Іріану до Індонезійської республіки набагато зменшилося. Та вони ще є на Березі Миклухи-Маклая.

Нащадки тих темношкірих людей, з якими колись приятелював Миклухо-Маклай і проти поневолення яких він гаряче боровся, ще поневіряються в задушливій атмосфері колоніальної системи. Та недалекий уже той час, коли під тиском могутнього руху поневоленого народу колоніалізм упаде й тут. І в перший день нового життя в своїй незалежній країні вільні громадяни Берега Миклухи-Маклая вдячно згадають ще раз світлий образ нашого мандрівника-людинолюба, що перший простягнув до них беззбройну руку людини-брата і повідав про них світові велику правду.

Київ, 1961 рік.

Борис Антоненко-Давидович

19 вересня 1871 року

Близько десятої години ранку нарешті показався вкритий частково хмарами високий берег Нової Гвінеї. Корвет «Витязь» ішов паралельно до північно-східного берега Нової Британії з Порт-Прасліна (Нова Ірландія), нашої останньої якірної стоянки. Берег, що розлігся перед нами, як виявилося, був мисом короля Вільяма на північному сході острова.

Високі гори тягнулися ланцюгом паралельно до берега (на картах вони позначені під назвою Фіністер; заввишки ці гори понад 10 000 футів). У проході між островом Рук та берегом Нової Гвінеї було видно кілька низьких островів, укритих рослинністю. Течія тут була попутна, і ми добре посувалися вперед. Десь близько другої години корвет «Витязь» настільки наблизився до берега Нової Гвінеї, що можна було бачити характерні риси країни.