Діти капітана Гранта - Жюль Верн
Якщо майор зберігав незворушний спокій серед цих дрібних буденних прикрощів, то Паганель, навпаки, обурювався проти такого глузування долі. Він кляв на всі заставки москітів та комарів і ревно жалкував за підкисленою водою, яка втишує пекучий біль від незліченних укусів. Хоч майор і намагався розрадити його, доводячи, що їм пощастило, бо вони бороняться лише від двох видів комах з трьохсот тисяч, відомих природникам, однак Паганель устав не в гуморі. Проте коли загін на світанку вирушав у дальшу путь, він анітрохи не змусив на себе чекати, бо ж цього дня вони мали прибути до озера Салінас. Знебулі коні ледве не вмирали зі спраги, і хоч вершники відмовлялися заради них од води, їхня пайка була надто мізерна. Посуха раз у раз ставала дошкульніша, а спека — нестерпніша; здавалось, північний вітер, цей самум пампи, що здіймав хмари куряви, ще посилював її.
Цього дня одноманітність подорожі була дещо порушена. Мюльреді, який їхав попереду, раптом повернувся до загону й повідомив, що наближається декілька індіанців. До їхньої появи поставились по-різному. Гленарван зрадів, сподіваючись дізнатися від тубільців про долю полонених з “Британії”. Талькав, навпаки, зовсім не був потішений перспективою зустріти на своєму шляху індіанців-кочовиків; він узяв їх за грабіжників і вважав за найкраще уникнути цієї зустрічі. За його вказівками, мандрівники збилися щільною купкою і кожний узяв у руки зброю. Треба було приготуватись до всяких несподіванок.
Невдовзі показався загін індіанців. Їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.
Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.
Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойпо він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.
— Боягузи! — вигукнув Паганель.
— Чесні люди так хутко не тікають, — зауважив Мак-Наббс.
— Що це за індіанці? — спитав Паганель Талькава.
— Гаучо, — відповів патагонець.
— Гаучо! — вигукнув Паганель. — Гаучо! Виходить, боятися не було чого.
— Чому це? — спитав майор.
— Бо гаучо — мирні, незавадні пастухи.
— І ви ймете цьому віри, Паганелю?
— Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.
— Я схильний скорше думати — вони не насмілились на нас напасти, — мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були.
— Я теж так гадаю, — сказав майор, — бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.
— Та ніколи в світі! — вигукнув Паганель.
І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:
— Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.
— Не маю рації? — перепитав учений.
— Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.
— Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився, — трохи гостро заперечив Паганель. — Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.
— Ну, то виходить, ви тоді помилились, пане Паганелю.
— Я помилився, пане Мак-Наббсе?
— З неуважності, коли волієте, і вам доведеться виправити ці помилки в наступному виданні.
Паганель, вельми ображений тим, що його географічні знання заперечуються і, більш того, з них жартують, вкрай роздратувався.
— Знайте, шановний добродію, мої книги не потребують подібних виправлень! — вигукнув він.
— Навпаки, потребують, принаймні в цьому випадку, — відповів майор, що також затявся.
— Ви, добродію, щось надто прискіпливі! — допік майора географ.
— А ви надто в’їдливі, — відрубав майор.
Суперечка набирала небезпечного повороту, хоч дрібний привід, звичайно, не вартий був такого завзяття. Гленарван визнав за потрібне втрутитися.
— Безперечно, один із вас — прискіпливий, а другий — уїдливий, і тому ви обидвоє дуже мене дивуєте.
Патагонець, не розуміючи, про що точиться суперечка, легко здогадався — двоє друзів зайшли у сварку. Він посміхнувся й мовив лагідно:
— Це північний вітер.
— Північний вітер! — вигукнув Паганель. — До чого тут півничний вітер?
— Саме так, — відповів Гленарван, — північний вітер спричинився до вашого кепського настрою. Я чув, що на півдні Америки він сильно подразнює нервову систему.
— Присягаюся святим Патриком, Едварде, ви маєте рацію! — вигукнув майор і зайшовся реготом.
Але Паганель, не на жарт розгніваний, не хотів поступитися й напав на Гленарвана, втручання котрого видалось йому надто легковажним.
— То ви гадаєте, в мене збуджені нерви?
— Авжеж, і винен у цьому північний вітер. Він наштовхує тут людей навіть на злочини, так само як північний вітер в околицях Рима!
— На злочини! — обурився Паганель. — То в мене вигляд людини, яка збирається вчинити злочин?
— Та я зовсім цього не
