Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Такі думки примусили мене глибше відчути доброту провидіння й бути дуже вдячним йому за своє теперішнє становище з усіма його нестатками й злигоднями. Хай подумають про це всі ті, хто за лихої години любить говорити: «Чи є в кого таке горе, як у мене?» Хай вони подумають, як багато є на землі людей, нещасніших за цих, і в скільки разів їхнє власне нещастя було б жахливішим, якби тою захотіло провидіння.
Ще одне міркування допомагало мені втішати себе надіями. То було порівняння мого теперішнього становища з тим, якого я заслужив і якого мав підстави чекати від провидіння. Я жив жахливим життям, зовсім не знаючи ні бога, ні страху божого. Мої батьки дали мені добру освіту. Вони подбали й про те, щоб прищепити мені змалку страх божий та свідомість обов’язків, яких вимагали від мене природа й мета мого існування. І що ж? Я дуже рано пустився в морські подорожі, а життя на морі більше, ніж усяке інше життя, вільне від страху божого, хоч там нещастя завжди загрожує кожному. Коли я почав жити цим життям серед моряків, мене відвернуло від невеличких релігійних уявлень, що в мене були, кепкування моїх товаришів, запекла зневага до небезпеки, картини смерті, що стали для мене звичайними, а також те, що довгий час я спілкувався лише з такими, як і я, й не чув ні від кого нічого доброго і навіть не бачив ні в кого потягу до добра.
Я був настільки позбавлений усього доброго і так мало знав про те, ким я був чи ким мені належало бути, що при найразючіших удачах, які випадали на мою долю, як, наприклад, утеча з Сале, турбота про мене португальського капітана, успіх моєї бразільської плантації, одержання товарів з Англії — слова «дякую тобі, господи» не звучали в мене, ні в серці, ні на язиці. В найскрутніші хвилини я ніколи не молився й не казав: «Господи, зглянься на мене!» Я вимовляв ім’я боже хіба що для божби або для блюзнірства.
Як я вже згадував, протягом багатьох місяців на мене находили жахливі думки про моє грішне й запекле минуле; і коли я подивився навколо себе і розміркував, як надзвичайно піклувалось мною провидіння з часу мого прибуття на острів і як милостиво бог до мене ставився, я зрозумів, що він покарав мене не тільки далеко менше, ніж того заслуговувало моє нечестя, а ще й дбав про мене з надзвичайною щедрістю. Це дало мені надію, що моє каяття прийнято і що я не втратив ще милосердя божого.
Міркуючи так, я став покірним волі божій і глибоко вдячним за свою долю; я живий, тому не повинен скаржитись, бо навіть не дістав заслуженої кари за свої гріхи; я втішався багатьма милостями, яких не мав підстави чекати тут; замість того, щоб нарікати на своє становище, я мав радіти й щодня дякувати богові за насущний хліб, даний мені за допомогою цілої низки чудес; мені слід було вважати, що зі мною сталося таке саме велике чудо, як з пророком Іллею, коли ворони годували його{49}. Ціла низка чудес допомагала мені. Навряд чи міг би я назвати інше місце в незалюдненій частині світу, куди мене могло б викинути з більшими для мене вигодами. Хоч тут я не мав людського товариства і дуже цим журився, зате не зустрічав ні хижих звірів, ні лютих вовків чи тигрів, які загрожували б моєму життю, ні отруйних тварин, м’ясо яких могло б мені завадити, ні дикунів, які могли б убити і з’їсти мене.
Словом, якщо, з одного боку, моє життя було сумне, то з другого, я мусив дякувати вже за те, що живу. Мені не бракувало нічого, щоб зробити своє життя цілком щасливим, треба було тільки пам’ятати, який добрий і милосердний до мене господь, що дбає про мене. Зваживши все це, я заспокоївся і перестав сумувати.
Я жив тут уже так давно, що багато речей, взятих мною з корабля, або зовсім зіпсувались, або скінчили свій вік, а корабельні припаси почасти геть вийшли, а почасти кінчались.
Чорнила, як я вже казав, зосталось у мене дуже мало, і я дедалі більше розводив його, поки воно не стало таким блідим, що майже не лишало слідів на папері. Поки воно було в мене, я коротко відзначав ті дні, на які припадали видатні події в моєму житті. Якось, розглядаючи ці записи, я помітив чудний збіг чисел і днів, в які траплялися зі мною різні пригоди, так що, якби я був забобонний і відрізняв щасливі дні від нещасних, цей збіг не без. підстави зацікавив би мене.
Передусім я спостеріг, що моя втеча від батька та друзів до Гулля, звідки я пустився в морську подорож, сталася того самого місяця й числа, коли я потрапив у полон до салеських піратів і був узятий в рабство.
Далі, того самого дня, коли я лишився живий після аварії на Ярмутському рейді, я згодом вирвався з салеської неволі на баркасі.
У роковини мого народження, тобто 30 вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я чудом урятувався від смерті, коли море викинуло мене на безлюдний острів. Отже, гріховне життя й життя самотнє почались для мене одного й того самого дня.
Після чорнила в мене вийшов весь мій запас хліба, тобто, власне, не хліба, а сухарів, привезених мною з корабля. Я ощаджував їх до останку і більше ніж рік дозволяв собі з’їдати лише по одному сухарю на день. І все ж таки перед тим, як я зібрав з свого поля стільки зерна, що міг витрачати його на їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я повинен був дякувати богові, бо я міг залишитись і зовсім без хліба, а що я спромігся здобувати його, це теж було майже чудо.
Моя одежа дуже зносилась: із білизни в
