Гробниця - Кейт Мосс

— І ви гадаєте, що ця карта уособлює мене?

— Гадаю, так, — відповіла ворожка, трохи повагавшись. — І не лише тому, що вона була останньою, яку ви витягли під час ворожіння. — Лаура замовкла, сумніваючись, а потім додала. — І не лише через явну фізичну схожість. — Вона знову замовкла.

— Лауро! — голос Мередіт вивів ворожку із заціпеніння.

— Ага, отже, я гадаю, що ця карта представляє вас, але водночас не думаю, що вона автоматично означає якусь несправедливість, учинену супроти вас. Я схильна думати, що, скоріш за все, вам доведеться виправляти якусь несправедливість. Ви виступатимете в ролі агента справедливості. — Лаура підняла очі. — Можливо, якраз це я невиразно відчувала раніше. Що тут є щось іще, щось важливіше, і воно ховається за очевидним і тривіальним фасадом історій, на які начебто вказує отриманий нами розклад.

Мередіт кинула погляд на десять карт, що лежали на столі. Слова ворожки хаотично кружляли в її свідомості.

Ідеться про дослідження можливостей, про виявлення підсвідомих мотивацій і бажань.

Чарівник та Диявол із холодними блакитними очима. Перший є подвійною октавою другого. І самі лише вісімки — номер, що означає успіх і визнання.

Простягнувши руку, Мередіт узяла спочатку четверту карту розкладу, а потім — останню. Сила та Справедливість.

Здавалося, вони якимось чином пов’язані між собою.

— На якусь мить мені здалося, що я збагнула, — мовила вона, звертаючись не стільки до Лаури, скільки до себе. — Наче десь там, під поверхнею, усе зійшлося й набуло сенсу.

— А зараз?

Мередіт підвела очі. Кілька секунд обидві жінки дивились одна на одну.

— А тепер — це лише малюнки. Малюнки й кольори.

Її слова наче повисли в повітрі. Раптом Лаура швидко простягла руки та згребла докупи карти, наче не бажаючи ні на хвилину довше залишати цей розклад на столі.

— Можете узяти їх із собою, — сказала вона. — І самі з усім розберетеся.

Мередіт здивовано уставилася на ворожку — чи не почулося їй, бува?

— Перепрошую?

Лаура простягнула їй колоду.

— Ці карти — ваші.

Переконавшись, що вона не помилилася, Мередіт почала відмовлятися.

— Та ні, я дійсно не можу…

Але Лаура полізла під стіл, дістала звідти квадрат чорного шовку й загорнула в нього колоду.

— Ось. Візьміть, — сказала вона, посунувши пакунок через стіл. — Це ще одна традиція Таро. Багато хто вважає, що карти не слід купувати самому, а дочекатися нагоди, коли хтось тобі їх подарує.

Мередіт похитала головою.

— Лауро, як же я можу їх узяти? До того ж я не вмію ними користуватися.

Вона підвелась і вдягнула куртку.

Лаура теж підвелася.

— А я переконана, що вони вам знадобляться.

На мить їхні погляди зустрілися.

— Таж вони мені не потрібні.

Якщо я їх візьму, то вороття не буде.

— Ця колода — ваша, — сказала Лаура. І після невеличкої паузи додала. — Не сумніваюсь, у глибині душі ви знаєте, що її слід узяти.

Раптом Мередіт відчула, що кімната наче насувається на неї. Заворушились і запульсували барвисті стіни, візерункова скатертина на столі, сонце та серпики місяця. Вони то збільшувалися, то зменшувалися, змінюючи форму й відтінки. І з’явилося ще одне — ритм. Він зазвучав у її голові немов музика. Або ж як вітер у кронах дерев.

Enfin. Нарешті.

Мередіт почула це слово так чітко, наче вимовила його сама. Воно прозвучало так різко й так гучно, що вона обернулася, гадаючи, що хтось, мабуть, увійшов до кімнати. Але позаду нікого не було.

Минуле переплелося з сьогоденням.

Вона не хотіла брати карти, але, спостерігши рішучість Лаури, відчула, що ніколи не вийде з цієї кімнати, якщо не прийме подарунок.

Тож дівчина взяла карти. І, не кажучи ні слова, повернулася й побігла вниз східцями.

РОЗДІЛ 17

Забувши про час, Мередіт блукала вулицями Парижа, міцно тримаючи в руках карти, наче побоюючись, що вони ось-ось кудись полетять і заберуть її разом із собою. Вони їй були непотрібні, але їй бракувало духу спекатися їх.

І лише тоді, коли годинник на вежі церкви Сен-Жерве пробив першу, Мередіт здогадалася, що може запросто спізнитися на літак до Тулузи.

Набравшись, нарешті, зваги й заспокоївшись, вона спіймала таксі та прокричала водію, що добре йому заплатить, якщо він устигне вчасно відвезти її до аеропорту. Авто верескнуло шинами та влилось у транспортний потік.

Рівно за десять хвилин вони вже були на Рю де Тампль. Хутко вискочивши з таксівки, Мередіт гайнула через вестибюль до свого номера. Мерщій запхавши в дорожню валізу все потрібне й схопивши переносний комп’ютер та зарядний пристрій, вона кинулася назад, до таксі, яке чекало з увімкненим лічильником. Залишивши речі, які вона не брала з собою, у консьєржки та попередивши її, що повернеться наприкінці тижня й зупиниться в готелі ще на два-три дні, Мередіт застрибнула в таксі, і воно притьмом гайнуло до аеропорту Орлі.

Вона встигла туди за п’ятнадцять хвилин до вильоту.

Увесь цей час Мередіт була немов на автопілоті. Її організоване й дисципліноване «я» керувало рухами, але свідомість переймалася зовсім іншим. Напівзабуті фрази, ідеї, розуміння яких прийшло раптово, мов удар блискавки, непомічені спочатку тонкі нюанси… Усе, що сказала їй Лaypa.

Усе, що змусило її почуватися зовсім по-іншому.

І лише під час перевірки безпеки Мередіт пригадала, що, поспіхом ретирувавшись, забула розрахуватися з Лаурою. Відчуття провини хвилею накотилося на неї. Прикинувши, що пробула у ворожки приблизно годину, вона подумки відзначила, що неодмінно перекаже гроші відразу ж, щойно прибуде до Рен-ле-Бена.

Sortilege. Мистецтво провіщати майбутнє по картах.

Коли літак відірвався від злітної смуги, Мередіт витягла з сумки записник і почала занотовувати все, що могла пригадати. Подорож. Чарівник та Диявол, обидва — блакитноокі, і жодному не можна до кінця довіряти. Сама вона — як агент Справедливості. І всі — вісімки.

Коли Боїнг-737 борознив небо північної Франції над Центральним масивом, намагаючись наздогнати сонце, Мередіт, одягнувши навушники, слухала «Бергамаську сюїту» Клода Дебюссі й писала, доки не заболіла рука. Кілька сторінок заповнила вона акуратним дрібненьким почерком, роблячи нотатки та замальовки. Наче бігаючи по колу, слова Лаури знов і знов обертались у її свідомості, заважаючи слухати музику. Минуле переплелося з сьогоденням.

А карти, що зачаїлися непроханим гостем на верхній полиці, не переставали нагадувати про себе.

Диявольська книжечка з ілюстраціями.

ЧАСТИНА III

РЕН-ЛЕ-БЕН

Вересень 1891 року

РОЗДІЛ 18

Париж, 17 вересня 1891 року,