Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Пекуче сонце ліниво піднімається вище й вище. Коли ж воно сховається за пальмами і змилостивиться на вечірню прохолоду? А що зміниться, як сонце зайде за обрій? Буде ніч, яка, вочевидь, перетвориться на ніч жахів і, ймовірно, стане для неї останньою. Хіба браслет, якщо його відчинити, своїм лезом-ключем міг би послужити примітивною, але все ж таки зброєю захисту.

Страх жене все швидше й швидше. Марта зняла браслет і тепер тримала його розпростертим. Це її зброя. Єдина.

Ледь привідкрите око намагається крізь сонце вгледіти хоч щось, крім тоненької смужки обрію. Одне й те ж, одне й…

Розпростерте тіло побачила відразу, навіть підступна хвиля не могла його приховати і потягти за собою. Тільки лизала своїм огидним язиком, лизала…

Обличчям донизу лежала стюардеса. Її Марта впізнала по форменому одягу і довгій косі, яку носила скручену у вінок на потилиці. Тепер коса розпросталася, розтеклася доокруж жалобною хусткою.

Марта з усієї сили повернула тіло горілиць, — може, ще жива і їй конче потрібна допомога?

Крик застрягнув у горлі — на неї дивилося порожніми зіницями об’їджене рибами обличчя. Глибокі рани зіяли там, де були груди… прозорі клапті епітелію звисали з виполосканих порожнин.

Жах тупцював разом з нею на місці, одягав у свою тісну сукню. Важко дихати, стиснуті страхом груди відмовляються набирати повітря.

Марта тисячолітньою кам’яною бабою бовваніла над тілом. Заяложено викручувався з-під жорен думок рефрен «на її місці могла бути я, могла бути я, могла бути…»

Але коли величезна хвиля раптово навально розтеклася піною навколо тіла і воно гойднулося, Марта вийшла із заціпеніння, — відтягла тіло дівчини від води.

Рухатись-рухатись-рухатись — це її порятунок, бо від усього цього можна запросто звар’ювати. Вона повинна поховати стюардесу. Повинна! Тільки, де? Он там, під пальмою, подалі від води, де починається зелене місиво незнаного лісу.

Піщаний грунт піддавався легко, а лезо браслета стало таким-сяким знаряддям, з яким все ж вдавалося занурюватись глибше. Пісок з ями вичерпувала долонями.

Час від часу вона поверталась на берег, боязко озиралася довкола і змушувала себе зайти у воду. Від цього хоч трохи ставала легшою нестерпна спека. Стояла біля самого берега, широко розплющеними очима вдивляючись у воду. А якщо й до неї підпливе якесь морське страхіття і…

— Агов, дівчино! — долинуло звідкись. Прожогом вискочила з води і лише на третє — Гей! повернулася проти сонця, приклала дашком до очей долоні і побачила рухомий негатив людини. Знайомий… вона знає ту людину…

Це… Стефан!

Живий!

На набряклих вустах зяяли запечені криваві рубці. Але все ж посміхнувся до Марти і губи вибухнули краплинами крові. Од цього говорити було боляче, але Стефан на те, видно, не зважав.

— А я ж казав, що нас тут двоє натуральних блондинів… живих.

Знайомий жарт. Марта затулила обличчя руками і розридалась. Як їй хотілось кричати, що вона тепер не сама, що удвох набагато легше буде дійти до людей, але сил забракло, та й усередині ще хололо від страху і невизначеності…

— Перестань, дівчино, перестань, дорога моя П’ятнице. — Стефан обійняв Марту за плечі. —Головне, живі ми, живі, чуєш?

Від нього йшов різкий запах людського поту, такого реального і звиклого у буденному житті, що Марті трохи відлягло.

— Я знайшла нашу стюардесу, — озвалась.

— Вона поранена? їй потрібна допомога?

— Їй уже нічого не потрібно…

Неглибоку яму копати закінчив Стефан. Він теж користувався наконечником браслета. Копав і непомітно стирав сльози. Вони перемішувалися з кривавими шрамами вуст і залишали на шкірі довгі патьоки.

І лише після того, як накрили тіло дівчини пальмовим листям, засипали піском і мовчки постояли над могилкою, подалися на берег. Марта почепила на руку браслет і уже сміливіше зайшла у воду.

Потім вони довго йшли туди, де на обрії тяглася зелена стрічка. Кілька раз минали вузьку мілину, — так починався черговий острівець, — і брели далі. Спека знову й знову заганяла у воду. Полягали на піску, виснажені водою, навіть говорити було важко. Йти нікуди більше не збиралися, — вечір на цих широтах швидко переходить у ніч…

… Марта прокинулась од відчуття того, що вона — ЖИВА. Розбудив вранішній свіжий вітер, що йшов від води, сипнув оту сентенцію в обличчя.

Стефан спав горілиць, розкинувши руки. Марта дивилась на нього і коли він знову захропів, на обличчі з’явилася вимучена посмішка. Й гадки не мала, що звичайне людське хропіння може бути таким затишним. Але пережите настільки зримо стало поруч і так заятрило, що дівчина закрила обличчя руками і розплакалася. Найстрашніше, що вона щойно знову побачила тіло загиблої стюардеси і подумала, що таке ж могло статися із… Майклом.

— Єще Польска не згінела! — Прокинувся Стефан і горлав, горлав… поки не закашлявся. Виглядав кепсько, звідкись з’явились синці на вилицях.

— Що ж ми будемо робити? — все ще схлипувала Марта.

— Зараз подумаємо, — підвівся Стефан і попрямував до води. — Ми ж з тобою, люба П’ятнице, цивілізовані гомо-сапієнси, еге ж?

— Яз тобою! — подалася за ним Марта.

У воді й справді стало легше, змивались невтішні думки, поверталася бадьорість. Вони б ще поплавали трохи, та побачене на березі змусило різко податись з води.

На березі з’явилися люди!

— Ми тут! Ми тут! — обидва махали руками.

Однак видовище, яке розгледіли, стишувало рухи, насторожувало. Останні кроки з води зробили у цілковитій тиші.

На березі зупинилося три відкриті машини. З двох джипів швидко вискакували військові і, направляючи автомати на Марту і Стефана, завмерли, чекаючи наказу. Третє авто, розкішний білий лімузин, зупинилося поодаль. З-за