Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Всеволод Зіновійович Нестайко

— Дядечку! — Кричу. — Увага, перевертаємося! Він тільки рукою по воді — ляп, ляп, ляп.

Та хіба рукою за воду втримаєшся! Бултих!

Останнє, що я бачив, — це те, як новенькі гумові чоботи з довгими халявами майнули в повітрі і вода зімкнулася над ними. Опинившись у воді, я відразу виринув і схопився за перевернутий човен.

Через якусь секунду з води показалася голова Сидоренко, особи не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпили.

— Рушницю! — Булькнув він і знову зник під водою: як поплавок, коли клюне риба.

Потім знову виринув, знову:

— Рушницю!

І знову під воду.

— Що там у вас? — Весело загукали з берега.

— Дядько, рушниця, здається, втопили! — Закричав я у відповідь.

Тут і Сидоренко вже остаточно виринув і, відпльовуючись, проридав:

— Прогав–і-і–л! Адже йому ціни немає!

Ледве ми з ним до берега дісталися — я човник і весло перед собою штовхав, а він… Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:

— О господи! Таке рушницю! Таке рушницю! На березі дід почав заспокоювати:

— Нічого, витягнемо! Ось хлопці пірнуть і витягнуть.

Попливли ми з Явою. Пірнали–пірнали — нічого не витягли. Дно в'язке, затягнуло рушницю в мул — хіба знайдеш.

Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Сидоренко, а коли повернулися з порожніми руками, дід розсердився на нього — ніби Сидоренко не своє, а його рушницю втопив:

— А чого ви смикалися? Чого смикалися? Треба було сидіти спокійненько! Їхати, раз везуть! Так ні ж — качок йому захотілося. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бачиш, смикається. Таку дорогу річ втопити! Хіба вам можна рушницю довірити! З пугача вам стріляти, а не з рушниці.

Сидоренко винувато мовчав, і не виправдовувався, і не ображався, що дід його (кандидата в науки) відчитував, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаявся, і жартував над ними, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню.

Під час війни був він тут у партизанів провідником — «головним лоцманом", як його тоді називали. І все мисливці знали — як підеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.

Звичайно, і цього року приїдуть київські мисливці до діда Варава. Це факт…

— Як ти думаєш, — спитав я, дивлячись у воду, — якщо рушниця два роки пролежала під водою в мулі — зіпсувалося воно? Або можна витягнути, почистити і знову стріляти?

— У мулі воно може пролежати і тисячу років, і нічого. Щоб тоді археологи робили, якби речі не зберігалися під землею, під водою і взагалі. Без роботи вони б сиділи.

— От би витягти то рушницю. Воно ж рідкісне. З нього на змаганнях чемпіони стріляли. Думаєш, дарма він так переживав.

— Ніякого рушниці ти, звичайно, не витягнеш. Бо його вже так затягнуло, що потрібно річку осушити, щоб його знайти. Може, археологи його і знайдуть через триста років. Але ніхто не дізнається, що це при нас воно потонуло і ми пірнали — думали дістати.

- І ніхто не дізнається, що ти тікав на безлюдний острів і жив там двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. І самого острова, може бути, тоді вже не буде.

— Острів‑то буде, не хвилюйся.

Ми знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба? знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба? »Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі. Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі.

І ось перед нами новий острів. Немов суцільна зелена гора: кущі краснотала, плакучі верби і подекуди тополі. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чістоводье з трьох сторін омиває острів.

— Здається, цей, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.

— Давай! — З радістю сказав я, так як мені вже набридло шукати.

Ми пристали.

Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такої справи, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухих гілок — як раз на двадцять вісім років вистачить. В очереті, навіть зараз чути, качки крякають. Значить, дичини повно. На плесі у самого берега риба грає — сама в юшку проситься. Посеред острова поляна: не те що в цурки–палки — в футбол грати можна. На краю галявини величезна стара плакуча верба стоїть, гілками землю підмітає. І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.

— Курінь я тобі допоможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.

Це правда. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців в селі не зробить. Мене цього батько навчив. Він тесля, будівельник. Половину хат у селі будував.

На обличчі Кукурузо було написано сумнів:

— Робінзон, звичайно, все сам робив. Тому що він один потрапив на безлюдний острів…

— Так то Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж, щоб все було однаково.

Мені з усіх сил хотілося допомогти другу. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодкою і почав різати лозу. Я дуже любив свій ніж, ніколи з ним не розлучався, і від нескінченного носіння в кишені колодка