Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Всеволод Зіновійович Нестайко

Сонце починало сідати, наближався вечір.

Попереду була ніч. Чи доживемо ми до ранку?

— Прости мене, Павлуша, якщо що не так було, — несподівано дуже тихим і проникливим голосом сказав Ява.

І я зрозумів, що це він прощається зі мною.

- І ти прости, дорогий Ява, — здавлено прохрипів я.

Всі розпливлося в мене перед очима від думки про те, як нерозумно гинуть наші молоді, квітучі життя. Ми відвернулися один від одного і зашморгав носами, гублячи на курну землю горючі сльози в очікуванні останньої години. У мене заніміла ліва нога (повинно бути, тому, що я незручно лежав). «О, вже одна нога віднімається! Значить, вже скороі розпливлося в мене перед очима від думки про те, як нерозумно гинуть наші молоді, квітучі життя. Ми відвернулися один від одного і зашморгав носами, гублячи на курну землю горючі сльози в очікуванні останньої години. У мене заніміла ліва нога (повинно бути, тому, що я незручно лежав). «О, вже одна нога віднімається! Значить, вже скоро », — подумав я і ще відчайдушніше зашморгав носом., — подумав я і ще відчайдушніше зашморгав носом.

І раптом зовсім поруч хтось голосно сказав:

«Говорить Київ. Вісімнадцять годин. Передаємо останні известияоворить Київ. Вісімнадцять годин. Передаємо останні известия »..

Нас ніби хтось підкинув.

— Ява, — кричу, — це ж радіо в селі говорить! Ми врятовані! А він:

— Павлуша, побігли, поки говорить! А то замовкне, знову заблукаємо.

І ми рвонули. Ох і рвонули! У вухах зашуміло.

Але не встигли ми пробігти і кількох кроків, як Ява об щось спіткнувся і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього.

Схаменулися, селі, дивимося — а це наші портфелі. Ну як у казці прямо. Ми засміялися дурним щасливим сміхом.

Коли ми були вже в селі, Ява задумливо сказав:

— Так, радіо — це все‑таки річ!…

– І кукурудза — теж сила.

Глава VII

Шукаємо острів

Тепер ви розумієте, що Ява був справжнім Робінзоном Кукурузо. Самою долею призначено йому було носити це ім'я.

— Ти що ж, прямо сьогодні хочеш бігти на острів? — Запитав я.

— Бач, який ти спритний! «Сегодня»! — Невдоволено сказав Кукурузо. — Треба ж спочатку знайти, вибрати підходящий безлюдний острів, приготуватися, а тоді вже тікати.

— А що там вибирати? Висадився на який завгодно і живи.

— Тобі — звичайно! А мені двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів жити. Думаєш, легко?

— Так я хіба що–можна і вибрати. Хоч зараз. Поїхали?

— Трохи згодом. Через годинку. Коли дід у сільмаг піде.

— А що ти вдома скажеш перед тим, як втекти? Вони ж хвилюватися будуть. Все село на ноги поставлять. Пошуки почнуть. І міліціонер товариш Валігура, і все. Я собі уявляю!

— Звичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Будьте здорові. Пишіть листиЗвичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Будьте здорові. Пишіть листи ». Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й батькові взагалі нічого не доведеться говорити. Мати завтра до Києва на нараду передовиків їде. Тиждень пробуде, не менше. Батько на курсах в районі. Один дід буде вдома. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Иришка зараз гостює. Щось вигадаю. Щоб паніку заздалегідь не піднімав.. Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й батькові взагалі нічого не доведеться говорити. Мати завтра до Києва на нараду передовиків їде. Тиждень пробуде, не менше. Батько на курсах в районі. Один дід буде вдома. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Иришка зараз гостює. Щось вигадаю. Щоб паніку заздалегідь не піднімав.

— А потім що? Коли мати приїде і коли дізнаються, що ти пропав?

— А мені що — хай шукають. Лише б не знайшли. Гуньку теж пам'ятаєш, три дні шукали, а потім перестали. І нічого. Тепер рідко хто і згадує. Так і мене… — І тут голос у Кукурузо затремтів. Напевно, думка про те, що його забудуть, була все‑таки гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше: — Головне, острів хороший знайти треба. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб…

— А ти й рушницю брати будеш?

— А як же. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але нічого, я і з однієї своєї берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку? Б'є як божевільна. Краще дідового Зауера.

Це, між іншим, Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися: хлопець на двадцять вісім років на безлюдний острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання — привчати. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволку, і тим, що ходив на справжню, доросле полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю.

У сінях почувся кашель, рипнули двері, і у двір вийшов дід Варава. Метнув на нас сердитий погляд і сказав:

— Я в сільмаг на хвилинку. Дивіться мені, не бешкетувати тут!

— Так ми нічого. От тільки на річку, може, сходимо викуповується. Спека адже така, — прохальним тоном сказав Кукурузо.

— Уроки, уроки вчити треба, а не купатися. Двієчник! — Буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз.

Я з сумнівом глянув на Кукурузо.

— Нічого, підемо, — тихо сказав він. — Я знаю цю «хвилиночку». Зустрінуться біля сільмагу з дідом Саливонів і години три говорять, мають не менше. Допоможи мені дорізати буряк, і підемо.

Удвох ми швидко дорізали буряк, задали свині корм і пішли.

Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловити і просто кататися), але зараз ми пробиралися до річки потай, весь час озираючись. І жодної хорошої човном не скористалися. Хоча всі вони були прив'язані біля берега і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, у діда Варави цілих три (човник — «довбанка» і дві плоскодонки). Ми роздяглися і перепливли на інший бік, на піщаний острівець, де за великим