Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Військо Наливайкове хутко збільшувалося. Він оружною рукою добув Слуцьк і, захопивши там 12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць, придбав уже велику силу та й пішов далі на Бобруйськ та Могильов і, добувши обидва городи, поруйнував костьоли, вернув уніатські церкви православним, розігнав панів, пошарпав їхнє добро і до того взяв ще з обох городів окуп.

Тим часом за наказом короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивілл з чималим військом, а саме 14 000 литовців та 4000 татар. Почувши, що Радзивілл наближається, Наливайко вивів козаків з Могильова на зручну до бою місцевість і там дав коронному гетьману таку одсіч, що той не наважився більше на нього нападати.

Одбившись од коронного війська, Наливайко пішов на Рі-чицю, але зараз же наткнувся на друге військо під проводом Уні-говського, озброєне польськими панами. Уніговський хотів перепинити Наливайкові шлях і навернути козаків знову на військо Радзивілла, та тільки те йому не вдалося — козаки упень погромили поляків, вбили навіть самого Уніговського і пішли повз Рі-чицю, Турів та Городню на Волинь.

З початку року 1596 Наливайко розташувався у маєтках князя Острозького і, знаючи, що той міцно держався православної віри,

не чинив йому ніякої шкоди, а почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатів, одбираю-чи тим часом од уніатів церкви та визволяючи селян од їхніх панів.

Вісті про рух українського люду проти поляків скоро дійшли до Запорожжя, і на початку 1596 року Лобода з половиною запорозького війська вигребся з Січі Дніпром у Черкаси, друга ж половина запорожців під проводом Шаули пішла кіньми через всю Украї-Карта війни 1596року ну аж на Білу Русь. Оби

дві частини запорозького війська ставали постоєм по панських маєтках, забирали по економіях всякі припаси, а поспільство підбурювали до неслухняності, проте насильства над панами запорожці ще не чинили ніякого.

Сполохане й розігнане козаками польське панство кинулося зі скаргами у Варшаву до короля, і Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, що був під той час з польським військом у Молдаві, йти на Україну та приборкати козаків. Жолкевський прикликав до себе чимало польської шляхти з панськими надвірними ротами і, сполучивши те рушення з коронним військом, прибув на Волинь. Біля Наливайка під той час було всього 1000 козаків, останні ж порозходились дрібними ватагами по всій Волині.

Наливайко зрозумів, що при такому становищі зчепитися з коронним військом йому неможливо, і, забравши свою армату, почав одходити на Брацлавщину, а звідтіля на Умань. Жолкевський ув’язливо наступав слідом, намагаючись оточити Наливайка, і це йому трохи не вдалося на перевозі через одну річку. Побачивши лихо, Наливайко потопив свої гармати у річці, порох, кулі та всяку вагу закопав у землю і, обминувши Умань, пішов на межу Запорожжя до Чорного лісу та Чути.

Жолкевський не наважився йти у ліси, а Наливайко, скориставшись із того, вспів послати кілька козаків до Лободи просити, щоб Військо Запорозьке прийняло його до спілки з собою.

Запорожці не зразу згодилися на прохання Наливайка. На раді чимало було голосів, що пригадували, як Наливайко бився поруч з поляками проти запорожців; були й такі, що натякали й взагалі на непевність реєстрових козаків; проте діяльність Наливайка, що обстоював православну віру та волю українського люду, була дуже мила запорожцям, так що ідея єдності козацтва взяла між запорожцями перевагу, і рада вирішила прийняти Наливайка до спілки та купно боротися з поляками.

Покинувши ловити Наливайка, Жолкевський кинувся на Білу Церкву з метою погромити Шаулу, що з кількома полками запорожців і арматою йшов на сполучення з Лободою. Тільки поляки не поспіли попередити козаків, всі три козацькі ватажки: Шаула, Лобода й Наливайко під Білою Церквою сполучились і на загальній раді обрали Шаулу гетьманом всього сполученого козацького війська.

Довідавшись^ що Жолкевський наступає на Білу Церкву з великим військом, Шаула вивів козаків з міста і став табором на урочищі Гострий Камінь біля озера. Навкруг табору він поставив у п’ять рядів вози, скувавши їх ланцюгами, і, поставивши поміж возами 24 гармати, дожидав нападу.

Жолкевський, маючи гармати більші і у більшому числі, ніж мали запорожці, зразу почав розбивати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши їх у кількох місцях, послав своє військо штурмувати табір. Тільки козаки стояли міцно: одби-вали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й билися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було криваве. Врешті козаки таки одбилися і, вибігши з свого табору, гнали поляків аж до Білої Церкви.

Проте втрати козаків були дуже великі: гетьману Шаулі, що бився, як певний лицар, одірвало гарматною кулею руку; Наливайко теж був поранений; кілька полковників та курінних отаманів Запорозького Війська наклали під час бою головами, і простих козаків вбито й поранено було біля 2000, що складало четверту частину всього козацького війська.

Обраний гетьманом замість Шаули Лобода зрозумів, що битися з польським військом у козаків немає сили, і через кілька день, знявши табір, пішов на Трипілля, а далі почав перевозити військо на східний бік Дніпра. Жолкевський не йшов за козаками і не перешкоджав їм перевозитись, бо у його військові були ще більші втрати, ніж у козаків. Він стояв у Білій Церкві, чекаючи Потоць-кого, що, за наказом короля, поспішався до нього на поміч.

Через якийсь час, довідавшись, що запорожці пішли на Переяслав, а у Трипіллі лишили залогу, щоб заступити полякам перевіз, Жолкевський пішов на Васильків, сполучився там з військом По-тоцького і, просунувшись далі у Київ, почав перевозити там своє військо на східний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо військо його було удвічі менше.

Побачивши, що запорожці покидають Переяслав, мешканці того города, а найбільше жінки та діти козачі, страхаючись помсти поляків, кинулися тікати разом з козацьким військом, так що з Переяслава на схід потяглися сотні возів з жінками та дітьми.

За сучасних війн стороннім людям не дозволяють іти разом з військом, навіть виганяють з військових таборів, у запорожців же оборона жіноцтва та всяких немічних була одною з непорушних військових регул, і через те Лобода, хоч і знав, що жіноцтво йому заважатиме, та мав за неможливе покинути жінок з дітьми на поталу ворогам; до того ж він ще мав надію на те, що поляки не підуть за ним