Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

краще заночувати тут, під оцими старими дубами, де так тихо і спокійно, немов у церкві? Отам за горбком уже Гришівці; звідтам уже й Красне видко. Ніхто там на нього й не жде. Він затужив за своїм селом і полковник казав: “Їдь!” Але коли там заїхав і побачив могилку, вже геть травою зарослу, такий жаль його обняв, що ні своєї хати не бачив, ані сусідів, нікого. Навернув коня й пустився назад із болем у серці, зі сльозами десь аж у горлі, зі смутком і пусткою в душі. Бо там, під тією верствою сирої землиці, ввесь його світ, усе щастя, вся радість. Доки його Ганка жила, і в голову йому не прийшло ніколи, чим вона була для нього. Як відійшла, наче сонце зайшло, щоб більше не встати.

Андрійкові добре, але йому — ні. Для Андрійка полковниця — як мати рідна, коли він — сам, сирота, одинокий, як палець. Одна його рідня тепер, то військо, один батько, то полковник, одна дружина, то шабля.

Сльози виступили в нього в очах, але він зігнав їх, тільки масетери стисли щоки, так, що трохи зуби не трісли.

Як стемніло, Дужий докинув кілька грубих сухих колод до вогню, щоб тлів поволі, і знову поклався під дубом. Дуб стояв при дорозі, що тепер у час воєнної завірюхи також стала поростати травою.

Зайці поховалися по густих кущах, вивірки скрилися в дупла, тільки вовки бігали десь іще одинцем у погоні за здобиччю та хитрі лисиці виглядали з нор.

Серед дубових гілляк відізвався пугач, за ним, десь дальше другий.

Нараз кінь перестав пастися й підніс голову. На галузях замовкли пугачі. Від дороги донісся тупіт кінських копит. Дужий схопився, сягаючи по мушкет, що був спертий об дерево. В ту мить почув голос за собою:

— Як рушишся, згинеш. — Крізь жупан і сорочку почув вістря ножа на своїй шкурі.

Проклинаючи в дусі власну необережність, стояв тихо, нерухомо. Чоловік, що натискав ножем під ліве плече, спитав:

— Хто ти?

— Федір Дужий.

— Звідкіля?

— З Безпечної.

— Куди?

— У Красне.

Тим часом і інші їздці наблизилися і спинились коло вогню. Хтось зіскочив із коня й докинув кілька дрібних галузок до вогню, що зразу спалахнув ясним світлом. Дужий побачив, що їздців було не менше двадцять. Усі були на добрих конях і при добрій зброї.

— Хто це? — спитав один із них, видно начальник.

— Каже, що зветься Дужий.

— Козак?

— Шабля в нього і мушкет, і кінь, ваша милосте.

— Сам один?

— Сам.

— Добре — відізвався цей, що його “вашою милістю” величали.

Потім зіскочив із коня та приступив до Дужого. Побачив Дужий перед собою козака, високого, широкоплечого, з довгим товстим вусом і грізним рубцем попри ліве око й через усю ліву щелепу.

— Хто ти? — впало питання. Понурі, темні очі пробили Дужого, як стріли.

— Федір Дужий — відповів цей спокійно, пильно стежачи за кожним словом і кожним рухом таємних гостей. Страху в нього не було зовсім.

— Ти з реєстрових?

Дужий заперечив головою.

— Не попав у реєстр?

Дужий знову хитнув головою і нагло зрозумів, що ці люди - вороги та що їм правди не треба казати.

— Чому не попав?

Дужий здвигнув раменами.

— Інші були ліпші?

Не відповідав дальше.

Начальник засміявся злюще, зловісно. Звертаючись до своїх, промовив:

— Нема чого тут стояти. Може якась стежа над'їхати, чи інша мара. Цього чоловіка взяти з собою!

Рушили дорогою на Гришівці. Але скоро завернули гостро на ліво, переїхали один горбок, густо зарослий деревиною, згодом другий, завернули знову на ліво і в'їхали на поляну, де стояла низька, нужденна хижа, більше землянка, ніж хата.

Зіскочили з коней і, не запалюючи світла, ввійшли до нутра. Тут було так темно, що Дужому прийшла думка, чи не втікати б. Але роздумався і стояв тихо. — Коли вже попався — думав, — то краще почекати й побачити, що це за люди та що дальше буде. Що полковник сказав би, коли б він тепер утік, не знаючи, в чиїх руках був?

Хтось запалив смоляну соснову скалку. Блиснув промінь і одночасно почувся голос начальника:

— Заслонити двері, щоб світла? лісу не було видно!

Розвісили довгу, стару верету, що заслонила просвіт згори додолу.

— Гаразд. Тепер давайте цього Дужого тут!

Дужий підійшов безстрашно і спокійно.

— Ти в якій сотні?

— Охочекомонній — відловів без надуми.

— Кажеш: були ліпші від тебе до реєстру?

Дужий ще раз здвигнув раменами, не відповідаючи.

— Хто веде краснянську? Все ще Шпаченко?

— Шпаченко.

Незнайомий випрямився і глянув здивованим оком на вогонь. Із другого, зачервонілого ока стікали сльози.

— Гей, гей! Колишній друг також. А в твоїй охочекомонній сотні хто сотником?

— Половка.

— Хто? Половка? Гриць Половка?

— Так.

— Запорожець?

— Так.

Незнайомий став ходити сюди й туди по малій хижині, довго не відзиваючися словом. Новина, видно, заскочила його, бо але рука йому дрижала, коли стирав сльозу з лівого ока. Кінець-кінцем опанувався і спинився перед Дужим.

— Правду ти кажеш? Ти знаєш, хто Половка для мене?

Дужий переступив із ноги на ногу.

— Як мені знати, коли я не знаю, хто ти