Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Всеволод Зіновійович Нестайко

— Ну як? Знайшов?

— Ні ще. Густо дуже. — І в голосі чую, немає вже тієї бадьорості.

— Слухай, — кажу, — ти ставай на карачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.

Сказав і сам став на карачки, портфель в зуби, щоб не заважав, і поповз.

Повзу і мовчу — з портфелем в зубах багато не наговориш. На всі боки дивлюсь, кілочки шукаю. З розгону прямо носом у Явина штани ткнувся. Дивлюся — він теж з портфелем в зубах. Сіли ми, портфелі поклали на землю, дух ледве–ледве переводимо.

— Ну що? — Питаю.

— Так знаєш, — каже розгублено, — дуже важко в цих заростях шукати. Десь тут має бути, а не можу знайти.

— А давай, — кажу, — діяти планомірно. Прочешіть цю ділянку за всіма правилами. Ти в одну сторону повзи, я в іншу, а потім зійдемося. Кукурудза адже квадратно–гніздовим посаджена, по квадратах і будемо прочісувати. Це дуже просто.

Ява повеселішав:

— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлуша. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх в зубах тягати.

Поклали ми портфелі і розповзлися — я в одну сторону, Ява в іншу.

Повзу і дивлюся. Хоч і говорив я, що це дуже просто, по квадратах, але, виявляється, не дуже просто. Якщо голову біля самої землі тримати — то ще трохи видно ці квадрати–ряди, а якщо поведеш голову — ніяких тобі квадратів, суцільні листя. Не будеш же весь час щокою об землю тертися.

Повзав я, повзав і прямо, і зигзагами, коліна вже все обдер — кілочків немає.

— Ява–а! — Кричу.

— Ау! — Здалеку відкликається.

— Давай, — кричу, — назад!

— Давай!

Поповз я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж вперед. Уже давно мав би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чути навіть.

— Ява! — Кличу нарешті.

— Ау! — Чується десь далеко праворуч.

— Ява! — Кричу я. — Куди ти поповз, щоб тобі! Не туди ти повзеш.

— Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.

— Та ну тебе! Повзи сюди.

— Це ти сюди повзи!

Ось так, перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Обидва злі.

— Ну, — питаю, — знайшов?

— «Знайшов, знайшов»! — Передражнює він. — Якби я знайшов, хіба я повз б до тебе? Я б тебе кликав!

— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє мічурінство набридло. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?

— Там, де ти його поклав.

Ліг я на землю, став оглядатися. Пилу наковтався, а портфеля не бачу.

— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі втратили. Спробуй їх тепер знайти в таких джунглях.

— Це не я, це ти, як сліпий щеня, поповз по–дурному і все заплутав.

— Ну гаразд, — кажу, — сваритися потім будемо, давай спочатку портфелі знайдемо.

Поповзли ми шукати портфелі.

Тепер рухалися разом, я навіть для вірності тримався за Явина штанину.

Через півгодини ми зрозуміли, що знайти портфелі в цьому дрімучому кукурудзяному лісі не легше, ніж ті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті піднялися, то мало не впали — ноги оніміли і підгиналися, не хотіли нас тримати.

— Ява, — сказав я, — давай плюнемо на портфелі і підемо додому. Пообідаємо, а тоді прийдемо за портфелями. А то я так їсти хочу, що навіть голова не працює. Якийсь гууу–гууу в голові, і більше нічого.

— Давай, — відразу погодився Ява, — а то у мене теж живіт до хребта присох. Це, напевно, тому ми і знайти не можемо, що голодні. А ось пообідаємо, так відразу і портфелі знайдемо, і кілочки теж. Пішли.

І Ява бадьоро рвонувся вперед. Я за ним. Незважаючи на біль в колінах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяні листя били нас по щоках, дряпали руки. Але ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.

Йти ставало все важче.

— Ява, — сказав я, важко дихаючи, — щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав.

— Ява, — сказав я, дихаючи ще важче, — де дорога? Ява мовчав.

— Ява, — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо! Ява зупинився:

— А куди? Ти знаєш куди?

— Ні, — кажу я, ледь тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів, ти і виводь!

Ява безсило опустився на землю.

— Я б вивів, — сказав він, переводячи дух, і ліг навзнак. — Я б вивів, якби ти не заплутав мене. А тепер я не знаю.

— Чого ти не знаєш? Чого ти не знаєш, диверсант?

— Не знаю, куди йти. Ось що. Тут поле ого–го на скільки кілометрів тягнеться. Якщо не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.

— Що–о! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же! Я їсти хочу. Чуєш? Я хочу їсти!

— Так і виходь сам, раз вважаєш, що не можна заблукати.

— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзівник. А моя мати доярка. З корівника я тебе з закритими очима виведу.

— Дай відпочити трохи. Розпустив нюні. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти льотчик! Слинько ти! Мамалига ти недоварена. Знав би твій тезко, космонавт Попович, що у нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше псуєш.

Напевно, ми б побилися, якби не втома і не безвихідне становище. Ми не мали права витрачати сили і енергію на міжусобну війну.

Зітхнувши, я ліг поряд з Явою. І тут у мене виникла ідея.

— Ява, — кажу, — а що, якщо влізти і подивитися, куди йти!

— Залізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

— Ну так що, — кажу. — Бачиш, яке міцне. Як бамбук! Може, й витримає.

— Ну так лізь.

— Ні, ти лізь. Ти легше — у тебе штани коротші і гудзиків