Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський
Повернулася розвідка, доповіла, що собак і вартового нема, а в хаті не більше п'яти чоловік.
Слід було б обминути, дім лісника і, не гаючи часу, прямувати далі за азимутом до об'єкту, закодованого під назвою «Невидима смерть» – це найголовніше завдання десанту. Проте капітан вирішив інакше, і після його наказу парашутисти, поділившися на три групи, Нечутно зникли в темряві.
Круммель зі своїми зв'язковими і підрозділом фельдфебеля Сірника лишився на місці, раз у раз поглядаючи на годинника. Надумав розживитися в лісниковій хаті, щоб підбадьорити своїх солдатів після невдалої атаки на міст. Нічної погоні в лісі не боявся, тим більше, що годину тому вони зірвали шлюзи, затопивши довгий багнистий яр у своєму тилу.
Круммеля роками вчили командувати, провадити бої, тому він не сумнівався в успіху. До того ж половина солдатів в його роті – досвідчені горлорізи. За шість років війни вони вже напевне забули свої цивільні професії, зате навчилися справно вбивати.
– Вперед! – тихо скомандував капітан.
Ніким не помічені, підійшли до самого дому на кам'яь ному фундаменті, критому червоною черепицею, що волого блищала в місячному сяйві. Капітан зупинився під одчиненим вікном і прислухався. Хтось награвав на губній грамонійці спокійну, тужну мелодію. Брязнув ніж об бляшану тарілку, а потім низький немолодий вже чоловічий голос запитав:
– Товаришу, перестань грати і подумай, як по-німецьки пасовисько, трава?
– Навіщо тобі?
– Щоб цього старого запитати.
– Ось картопля, їж. Навіщо трава?
– Потрібна. Син мене послав вивідати.
– Син батькові наказує?
– Він у мене взводний.
– А ти його не слухай. Війна закінчилась. По той бік дому двічі крикнула сова.
– Хтось вештається у лісі, птаха наслідує- сказав старий. – Лампу краще б пригасити…
У вікні потемніло. Над підвіконням з'явилась жіноча постать, і тоді хтось з молодих не витримав, дав чергу по стіні.
Постріли заглушили команду. Штурмові групи вдерлися через двері й вікна до будинку. Одну-дві хвилини чулася шарпанина, і враз усе стихло.
– Все в порядку, пане капітан, – доповів з сіней невидимий в темряві парашутист.
– Присвітіть трохи, – наказав Круммель, маючи на гадці лампу, але не встиг стримати фельдфебеля Сірника – той кинув гранату до клуні.
Полум'я вмить охопило сіно й солому в засторонку» перекинулось на дошки. Капітан тихо вилаявся.
– Ані вогника більше, ти, дурний підпалювачу, – пробурмотів, заходячи до хати.
– Я хотів присвітити, – виправдувався фельдфебель. Лампу справді не треба було світити, пожежа набирала на силі.
– Вогонь може накликати непроханих гостей. Треба кінчати.
Ці слова капітана стосувалися і солдатів, і полонених, яких фашисти тримали на мушці. Під стіною, прикрашеною оленячими рогами, стояли чотири чоловіка, заклавши руки на потилицю; двоє літніх дядьків у польських тикових мундирах, молодий радянський старшина з правою рукою в гіпсі й на пов'язці. Трохи осторонь ще один у високих шнурованих чоботях, немов збирався на полювання. Біля його ніг лежала вбита жінка.
– Якої дивізії? – запитав по-польськи Круммель, з сильним німецьким акцентом.
– Ніякої, – відповів вусатий капрал. – Худобу женемо, від фронту: корови, коні.
– Де худоба?
– Залишилася позаду. – Вусань знизав плечима. – Ми поїхали дорогу подивитися.
– Він вами командує? – німець показав на радянського старшину.
– Ні. Ми поляки, а він росіянин. Союзник. Разом вечеряли.
– Ти стріляв у німців?
– Ви застукали нас зненацька, не встиг.
– А раніше?
– Бувало всяке.
– Загинеш.
– Діло солдатське.
Побачивши, що німецький офіцер простягав руку до кобури, капрал схопив зі столу ніж і кинув у парашутиста, що цілився в нього.
Німець зойкнув. Черги двох інших автоматів хльоснули по грудях усіх трьох. Старшина встиг ще ступити крок уперед, вхопив зі стола лампу, але вже не мав сили кинути. Упав, скло тріснуло, й гас темною плямою розтікся по підлозі.
Поранений ножем парашутист сів на лаві, другий став навколішки, розпоров плямисті штани, щоб перев'язати велику рану на стегні.
– Польський собака кусає, – процідив крізь зуби офіцер і мовив до цивільного: – А та, німець, і твоя дружина німкеня годували це бидло.
– Вони були озброєні, – промовив похмуро чоловік. – Але вбили її ви, а не вони.
– Стояла біля вікна. Сліпа куля… Куди подів свою рушницю? Ти ж лісничий – мусив мати.
– Усе пропало за тої божевільної евакуації під бомбами, пане офіцер… Ми ледь урятувалися. Не думав, що дружина від німецької кулі…
– Заткни пельку, – спокійно, але гостро урвав його Круммель. – Наказ рейхсфюрера СС Гейнріха Гіммлера про евакуацію то закон. Хто не відійшов за Одер – не німець.
Підняв пістолета й, дивлячись у пригнічене обличчя чоловіка, старанно прицілився. По довгій хвилині опустив вброю.
– Потім… Будеш провідником і цим хоч трохи спокутуєш провину перед рейхом. Тут недалеко почали будувати в лісі підземний завод. Знаєш?
Лісничий кивнув головою.
– Отже… – офіцер показав рукою на двері. Солдати вивели полоненого. Круммель притримав за плече Сірника, якого щойно лаяв, і жестом дав дозвіл. Той задоволено виструнчився.
– Слухаюсь!
Фельдфебель, зоставшися сам, узяв кусень холодного м'яса зі столу і, жуючи, оглянув трупи, порився в їхніх кишенях. Не знайшов нічого цікавого, крім чималого хрестика на шиї вусатого капрала. Зірвав, попробував на зуб, чи золото, і, скривившись, сховав до кишені.
Запаливши сірника, кинув на підлогу. Розлитий гас бурхнув яскравим полум'ям. Хвилину-дві з насолодою дивився, як жовті і червоні язики прогризають дошки, як на ніжці стола морщиться олійна фарба, як од жару стає коричневою скатертина.
Потім плюнув, перестрибнув через підвіконня й відбіг до дерев. Надворі ще стояла ніч. Повернувся спиною до вогню, заплющивши очі, глибоко дихав, аби звикнути До темряви. Несміло обзивалися невчасно збуджені пта-ХЖ, потріскували охоплені полум'ям колоди, а він прислухався й радів: від часу, коли Адольф Гітлер оголосив війну гнилій Європі, а потім – усьому світові, фельдфебель провадив нелегке, однак приємне життя парашутиста, і ніхто йому не забороняв «користуватися» сірниками.
Їхали кілька годин, аж поки не стало видно велику садибу. Праворуч будинків, на луках понад річкою паслась череда, кілька сотень голів, а на подвір'ї якісь люди напували коней, поралися біля возів з брезентовими Пудами.
– Кінець стражданням, – водій перекрикував мотор танка. – Що зайве, можна залишити. – Полічив на пальцях, показуючи не тільки на однорогу корову, але й на Томаша.
Кос підніс до очей бінокля.
