Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Давай, може, все‑таки щось повторимо, на всякий випадок, — кажу я.
— Перед смертю не надихаєшся. Тільки в голові все переплутає.
— А Карафолька, я бачив, повторює, і Гребенючка теж.
— Нехай. Вони все знають, їм потрібно повторювати. А ми нічого не знаємо. Нам і повторювати нічого. Нам вчити потрібно. А все відразу не вивчиш.
Як добре, що Ява каже «ми», «нам». Він знає, що мені завжди хочеться все ділити з ним порівну — і радості і печалі.
До пізнього вечора пробули ми з Явою на річці біля човна…
І ось настав день, день першого в нашому житті іспиту.
У школі святково і урочисто, як під час виборів (у нас і агітпункт і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах постелені доріжки, на вікнах квіти, стіл в класі накритий червоною скатертиною. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!»
Дівчатка в білих фартухах, хлопці незвично вмиті і причесані.
Входимо в клас. У грудях холодно, як перед стрибком з верби у річку. Сідаємо. Кожен за окрему парту. Списати — і думати нічого. Дзвенить дзвінок.
Входить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті. За нею йде Микола Павлович, вчитель географії. Він у нас на іспиті асистент.
Галина Сидорівна стає біля дошки, стискає руки, немов зараз співати буде (вона, видно, теж хвилюється), і каже:
— На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого"БНа першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого"Б "класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище. класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище.
Ми затримуємо дихання, схиляємо голови, пишемо.
Іспит почався.
Учні сопуть, пір'я скриплять.
Пот тече мені за комір святкової сорочки. Ох і мука пекельна цей іспит!…
Нарешті — все!
У повному мовчанні ми виходимо з класу. Ідуть все мляво, ледве–ледве — як після дводенного піонерського походу.
Я підходжу до Яви:
— Ну як?
Він тільки рукою махнув. По всьому видно, що справи у нього погані. Всі надії тепер на маму–депутата і на ті інстанції, які вимагають від вчителів план по п'ятірок.
Давно вже можна йти додому, але все товпляться біля школи і не розходяться. Кожному не терпиться дізнатися, як воно там, як написали. Галина Сидорівна закрилася в класі з Миколою Павловичем — перевіряють.
І навіть шкільний пес Собакевич, який завжди носиться по двору разом з нами, зараз присмирнів і сидить біля дверей — начебто теж переживає.
Уже двічі Микола Павлович виходив на ганок покурити і говорив:
— Чого ви? Ідіть додому. Все одно сьогодні нічого не скажемо. Завтра вранці приходьте.
Потопчіться ми трошки, рушимо до воріт. Потім глядь — хтось залишився.
«Ага, — думає кожен, — він залишиться і дізнається, а я як дурень вдома сидіти буду. Ні! га, — думає кожен, — він залишиться і дізнається, а я як дурень вдома сидіти буду. Ні! »
І тому. Спершу тихо було, потім дівчинки «класи» на землі понарісовалі, застрибали на одній нозі, хлопчики в п'ятнашки стали грати. Все‑таки ще не так довго тягнеться.
І ось нарешті двері відчинилися, і на ганок вийшла Галина Сидорівна. Все — відразу до неї. Хлопці мовчать, а дівчатка, як сороки:
— Галина Сидорівна, ну скажіть! Галина Сидорівна, ну будь ласка! Галина Сидорівна, дорога!
Галина Сидорівна хитає головою: «Завтра, завтра». Але дівчатка не відстають.
— Галина Сидорівна, ну хоч натякніть! Посміхнулася вчителька:
— Досить вже, вистачить вам. Заспокойтеся. Відмітки оголосимо завтра на батьківських зборах. А взагалі всі перейшли в шостий клас… Все, крім…
І на Яві поглядом зупинилася:
— Все, крім Реня. Тобі, Рень, доведеться ще раз писати. Восени. Переекзаменування у тебе. Написав ти диктант навіть не на двійку, а на одиницю. Сам винен - скільки разів я тобі казала…
Мені боляче було дивитися на Яву. Він стояв блідий, з опущеною головою.
Ех ти, мама–депутат! Ех ви, інстанції, які вимагають п'ятірок!
Я ніколи не бачив Яву, завжди незалежного та глузливого, таким приниженим, жалюгідним і самотнім. Були всі — веселі та щасливі, що перейшли в шостий клас. І був він — один зі своєю переекзаменування. Я боявся, що він ось–ось заплаче. Мабуть, він сам цього боявся. Тому що крутнувся раптом на одній нозі, рвонувся і побіг. Ніхто не став його доганяти. Навіть я. Що я міг йому сказати, чим заспокоїти? Я перейшов собі в шостий клас, а у нього переекзаменування.
Вперше в житті розійшлися наші шляхи. І ніщо, ніщо до самої осені, до переекзаменування, не зробить нас рівними, як колись. Та ще й невідомо, що буде восени.
З важким серцем повертався я додому. І радості, що я здав перший у своєму житті іспит, не було.
В той день я більше Яву не бачив. І не знаю, як зустріли у нього вдома цю сумну новину. Так, вже звичайно, пирогів не пекли і патефон не заводили… Знаю тільки, що на наступний день на батьківські збори Явина мама не прийшла. Їй, напевно, було дуже соромно.
До речі, за екзаменаційний диктант я отримав не трійку, а четвірку. Мене навіть в жар кинуло, коли я дізнався про це.
Річну мені, звичайно, вивели трійку, але все одно отримати на іспиті четвірку було… ну, як… ну, як виграти, наприклад, в грошово–речову лотерею автомобіль «Москвич». Я навіть не мріяв!
Це, напевно, з переляку, від нервового напруження.
Коли пройшло перше здивування, я відразу подумав: «Яві, напевно, буде неприємно, коли дізнається». І стало мені прикро, ніби я вчинив не по–товариському. Та хіба я хотів!…
Сумно було. Хоча особисто в мене, здавалося б, всі підстави були для радості: і іспит я здав, і в шостий клас перейшов, і до Києва післязавтра їду, в гості до дядька свого, на цілий місяць.
Я так мріяв поїхати в Київ разом з Явою, піти з ним в Історичний музей і подивитися там і козацька зброя, і особисті речі Ковпака, Руднєва, Кузнецова та інших героїв… І взагалі все оглянути. Хіба під час тієї дводенної екскурсії ми могли встигнути що–небудь? А цілий місяць в Києві — це ж здорово! Я вже й з батьком домовився, і дядько не заперечував проти Яви. А тепер… Хіба пустить тепер мама