Перстень Борджія - Володимир Нефф

— щойно я окреслив її, тобто ту непевність, неточним і незграбним висловом, погано сформульованим питанням «що буде зі мною», яке тебе справедливо ледь не вивело з себе, адже ти не міг собі навіть уявити, що мені йдеться не про те, які можливості відкриваються переді мною у реформованому тобою світі, а про те, що я маю робити, перше ніж ти зробиш свій перший крок. Коли я повернуся до Страмби, герцогиня Діана і патер Люго замучать мене настирливими питаннями: «Ти з ним розмовляв? Хто він такий? А як у нього справи?» І так далі. Отож прошу тебе, Петре, дати точну інструкцію, як мені відповідати на ці запитання, неприємність яких я відчуваю вже тепер.

— Щодо моєї ідентифікації, — мовив Петр, — даремно і по–дитячому було б приховувати, хто я такий. Скажеш, я розмовляв з ним і впізнав у ньому поза всяким сумнівом Петра Куканя із Кукані, хай буде прокляте його ім’я; бо я гадаю і припускаю, що тепер моє ім’я офіційно проклинають. Але це все, що ти можеш відкрити. Якщо, звичайно, не хочеш поставити під загрозу успіх своєї незначної ролі, яку ти взявся виконати, тобі необхідно мовчати про те, про що ми з тобою розмовляли. Живи собі спокійно своїм звичним життям, ні про що не базікай і чекай. Мої подальші вказівки перекаже тобі старий Джербіно, з яким я зв’яжуся найближчими днями.

Петр зняв нещодавно здобутий історичний перстень Борджіа й подав його юному кардиналові.

— Візьми його собі, він твій; це аби ти ясно усвідомив — все, що ти почув сьогодні з моїх уст, слід сприймати абсолютно серйозно, і що цього разу я не боюся з твого боку обману, бо тоді краще було б тобі скочити вниз головою до розжареного кратера Етни, аніж спробувати зрадити мене. Навіть максимально напружуючи свій мозок, я не можу собі уявити, що ти можеш здобути цією зрадою і чим вона може мені зашкодити, окрім того, що додасть більше роботи, тобто змусить силою здобувати страмбські брами. Тому тепер, Джованні Гамбаріні, як не дивно, я тобі довіряю; нехай діамант, який я повертаю, нагадує тобі, що мої очі всюдисущі і моя рука може тебе вхопити всюди, щоб розчавити, якщо в цьому буде потреба, а поки ти не виконаєш своє незначне завдання, мені цілком байдуже, перстень Борджіа на моїй чи на твоїй руці.

Петр постукав циркулем по розтрощеному дзвіночку, що стояв на його столі, і сказав служникові, який одразу з’явився, що Еміненція бажає відплисти назад на материк.

ГЕРЦОГИНЯ–ВДОВА

Зворотна подорож з острова Монте К’яра до Ріміні знову на галері «Буцентаврус» — хоч і тривала дуже довго, бо сприятливий під час припливу вітер був несприятливий при відпливі, тому довелося скористатися веслами, — була повчальною, адже юний кардинал отримав можливість хоча б краєм ока зазирнути до особистих справ мужа такого сильного й могутнього, як граф Монте К’яра. Річ у тім, що веслярі веслували так мляво, ліниво й недбало, що це помітив навіть юний кардинал, хоча він і був особою духовною, далекою від світських справ. Люб’язний лоцман, який знову супроводжував його, дав суперечливе на перший погляд пояснення. Мовляв, веслярі погано веслують тому, що вони не галерники, прикуті за злочини до веслярської банки, і над ними не ляскають батоги наглядачів, а вільні люди, яким щедро платить його милість пан граф. Як вільні люди, вони завжди невдоволені, посилаються на одноманітність і виснажливість своєї роботи, вимагають усе більшої і більшої платні, причому працюють усе гірше й гірше, а його милість пан граф глухий до порад своїх найближчих помічників послати під три чорти цих безсоромних здирників і закупити на вільному східному базарі чорних невільників разом з кайданами і нагаями зі шкіри бегемота. Про таке його милість пан граф не хоче навіть слухати; це, мовляв, суперечить його моральним засадам. Ну, що ж, хто хоче мати свої моральні засади, мусить за це платити.

«Отакої, — подумав юний кардинал, невідомо чому втішившись. — Як видно, гроші це ще не все; хто хоче як належить використати й витратити свої гроші, мусить відкинути будь–які моральні вагання і не повинен гребувати нагаями». Бажаючи витягти з люб’язного лоцмана чим більше цікавої інформації, він запитав, як пан граф нагромадив таке багатство, що дозволяє йому будувати військові кораблі, моли, мури й вежі, але цього разу перебрав мірки; виявилося, що люб’язний лоцман у цій справі так само неговіркий, як і його пан, — недоречне питання, яке поставив юний кардинал, змусило його насупитись і втягнути голову в плечі, так що він став схожим на черепаху, яка саме вирішила сховатися у своєму панцері.

— Його милість пан граф найсправедливіша людина, його гаряче люблять усі люди, що йому служать, — пихато сказав він.

— За винятком веслярів, які ріжуть його без ножа, працюючи нижче усякої критики, — зауважив юний кардинал.

— Несумлінні скрізь знайдуться, — відповів тепер уже геть нелюб’язний лоцман.

І це було останнє, що почув від нього юний кардинал. Далі йому не вдалося видобути з лоцмана жодного слова.

Настав пізній вечір, і запала темрява, коли екіпаж юного кардинала, чудово відполірований у стайні графа ді Монте К’яра в Ріміні, під’їхав до Страмби, але вчений аскет патер Люго ще був на ногах; чернець, який чатував у південному крилі герцогського палацу, біля так званої Рицарської зали, повідомив юного кардинала, що достойний отець просив його Еміненцію відразу після повернення завітати до його кабінету.

Коли юний кардинал увійшов до його канцелярії, учений аскет патер Люго стояв за своєю конторкою і з вельми зосередженим виразом на повному обличчі писав напевно щось суворе, непримиренне й похмуре, в кожному разі, невеселе, може, рапорт Святому Отцеві, що містив серед іншого скаргу на байдужість і нездатність титулярного намісника Страмби, кардинала Джованні Гамбаріні. Ця нестерпна думка зринула в голові юного кардинала, тільки–но він почув скрипіння пера вченого аскета, і відразу подіяла на нього так сильно, що в нього потерпли ноги й закрутило в шлунку; прагнення позбутися цього всього, передусім власної сутани, стати під прапором Петрового атеїстичного раціоналізму і знову здобути його приязнь, повагу й довіру охопило його, мов гарячка після сонячного удару.