Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич
Довгі лави вгиналися від запрошених гостей. Обслугою зайнялися київські міщанки та жінки, яких чоловіки служили в київськім полку, всі вдягнені у вишивані сорочки, в багатих намистах. Молоді джури розносили напитки. Столи були завалені печеними гусками, великими вудженими шинками з диків, серниною, куропатвами, київською запашною ковбасою, печеними поросятами, прибраними хроном, що, як живі, лежали на великих підносах, вареними та смаженими коропами і щуками, що дивували величиною, та підливами, майстерно виробленими солодкими медяниками, різнородним печивом, що ними славний був Київ, горіхами, яблуками та іншими овочами.
Гості були голодні і ті стоси м’ясив зникали швидко. Кухлі і чарки почали щораз частіше кружляти при столі. Розмова, спершу вривана й коротка, ставала щораз голосніша. Гості пили, віватували на честь гетьмана й усього Запорізького війська, джури щораз більше звивалися, приносячи боклаги меду, горілки, пива. Чуприни стали димитися, починаючи від гетьманової.
Нечай, який сидів поруч Христі, зрозумів, що пора вже відвести її додому.
Обидвоє встали й хотіли непомітно вийти з кімнати. Але гетьман, що мав уже кілька чарок у голові, завважив їх і покликав до себе.
— Даниле, пошукай за Іваном, нехай Степаниду також забере. — Звертаючись до єрусалимського патріярха, додав:
— Це Данило Нечай, брацлавський полковник. Вона — вказав на Христю — Христина Олешичівна, мабуть, чи не родичка нашого високопреосвященного владики?
Гетьман нахилився в лівий бік від себе, немов очікуючи відповіді від митрополита Косова. Митрополит нервово закліпав повіками, потер руки і, поправляючись на лаві, відповів:
— Так. Її мати — моя своячка.
— То певно молодята схочуть, щоб владика сам благословив їх на спільне життя. А! ти тут, Степанидо? Оце друга пара. Це моя донька, найстарша, і її суджений, брат тамтого, Іван Нечай.
Патріярх піднявся з місця і хрестом поблагословив наперед одну пару, потім другу. На залі понеслися голоси й оклики, бо обох Нечаїв любило козацьке товариство. А що голови ставали щораз гарячіші, то й оклики були нехолодні, щораз вимовніші.
Гетьман, дивлячись на обидві пари, такі молоді й дорідні, засміявся й собі. Беручись за боки, відізвався.
— Нема ради. Треба просити владику, щоб чим швидше повінчав їх. А то... Ви ще тут? Забирайтеся відсіль!
І з голосним та щасливим сміхом Нечай схилився в поклоні гетьманові та достойникам церкви, замітаючи шапкою долівку.
Обидві пари подались на подвір'я, до санок. Степаниду висадили біля її мешкання. Коли Христя висіла на хуторі, брати повернулися в Київ на квартиру Данила.
Хоч і як був струджений Данило і цілим походом і минулим днем, довго не міг заснути, перевертаючись із боку на бік, а коли наостанці заснув, снились йому якісь дивні, прикрі сни. Десь із якоїсь високої, дерев'яної дзвіниці боронився проти поляків, яких повно також було десь на горішньому поверсі дзвіниці, скритих від нього тільки тонкою стінкою з дощок. Гасив якийсь вогонь і потім зустрівся віч-на-віч ізнову з Забуським... і відкрив очі.
Дрозд стояв над ним.
— Полковнику! Гей, полковнику, посланець від гетьмана жде!
— Хто? — спитав Нечай, протираючи очі.
— Посланець від гетьмана.
Нечай розбудився зовсім і сів на ліжку.
— Давай його сюди!
Ввійшов посланець із листом від гетьмана. Гетьман писав, що через Попельню і Хвастів сподівається приїзду посла від семигородського князя Ракоція та що бажає, щоб Нечай виїхав йому назустріч для почесної асисти.
— Іване, даси знати на хутір, де - я? Добре?
— Дам — відповів Іван.
“Де Христя?”Три дні тривала дорога до Попельні та назад із семигородським послом і його численною службою. Сам посол, якого прізвища Нечай ніяк не міг вимовити, показався людиною тупою, обмеженою і понад міру гордою, — так, що Нечай був дуже радий, коли міг уже вийти з гетьманської квартири і залишити там посла.
Година була пізня. Морозний вітер сипав снігом. Нечай зрозумів, що це вже надто пізно їхати на хутір, до Христі, тому повернувся на свою квартиру й, не вечераючи, поклався спати.
Сонце заглядало вже у вікно, як він відкрив очі. Хотів простягтися добре, коли нараз побачив, що на тапчані коло нього хтось сидить.
Опритомнів відразу й сів:
— Пане Климовський! Ви тут?
— Я до тебе, пане Даниле.
— Що сталося? Христя?
Климовський поклав руку на рамено Нечая.
— Ти знаєш, пане Даниле, що Христя була й є для мене, неначе рідна дитина, а Олешичі, неначе найближча рідня. Для Христі я залишився в Загір'ї, для неї кинув науку, все, чим цікавився від молодих літ, усе, що любив, усе, чим жив. Вона внесла світло в мою душу. Знаєш, пане Даниле, що я не мав ні своєї рідні, ні своєї дитини. Вона була, немов моя донька. Ніколи не було в неї ні злого слова для мене, ні таємниць. Але тепер я бачу, що щось недобре діється з Олешичами. Відколи ти від'їхав, щодень то сам митрополит Косів у них, то той протодиякон Пристальський, права рука митрополита, то черниці. Щось твориться. Чогось вони хочуть, але чого, розгадати не можу. Що це все значить? Чому це все в такій великій таємниці? Я рад, що ти вже тут, пане Даниле. Тобі треба в це вглянути, щоб якого лиха не було.
Нечай мимохіть сягнув обома руками до розкудовченої чуприни, не відповідаючи. Климовський говорив дальше:
— Ходив я туди декілька разів. Конче хотів із Христею говорити, але не міг. Завжди хтось був, із ким вона говорила,
