Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

Бім усім своїм єством показав, що він її поважає.

— Ану, йди до мене, Чорне вухо. До мене! — покликав міліціонер.

О, Бім знав це слово: «до мене». Чітко знав. І підійшов. Той поплескав по шиї легенько, узяв за нашийника, роздивився номерок і записав щось. А Біму наказав:

— Лежати!

Бім ліг, як і годиться: задні ноги під себе, передні витягнуті вперед, голова — віч-на-віч із співрозмовником і трохи набочок. Тепер міліціонер питав у телефонну трубку:

— Спілка мисливців?

«Мисливці! — здригнувся Бім. — Мисливці! Що ж бо це означає тут?»

— Спілка мисливців? З міліції. Номер двадцять чотири подивіться. Сетер… Як так немає? Не може бути. Собака гарний, дресирований… До міськради? Добре. — Поклав трубку і ще раз узяв, щось питав і почав записувати, повторюючи вголос: — Сетер… із зовнішніми спадковими дефектами, посвідчення про родовід нема, власник Іван Іванович Іванов, вулиця Проїжджа, сорок один. Спасибі. — Тепер він звернувся до дівчини: — Ви, Дашо, молодець. Хазяїн знайшовся.

Бім застрибав, тицьнув носом у коліно міліціонерові, лизнув руку Даші й дивився їй у вічі, просто у вічі, як можуть дивитися лише розумні й ласкаві довірливі собаки. Адже він зрозумів, що говорили про Івана Івановича, про його друга, про його брата, про його бога, як сказала б людина в такому разі. І здригався від хвилювання.

Міліціонер суворо буркнув Тітці її Кирпатому:

— Ідіть. До побачення.

Дядько почав напосідати на чергового:

— І це — все? Який же в нас буде порядок після такого? Розпустили!

— Ідіть, ідіть, діду. До побачення. Відпочивайте.

— Який я тобі дід? Я тобі — батько, татусь. Навіть ніжне звертання забули, с-сучі сини. А хочете ось таких, — тицьнув він у студента, — виховувати, по голівці гладити, по голівці. А він вас — почекайте! — гав! І злопає. — Гавкнув справді по-собачому, натурально.

Бім, звичайно, відповів тим же. Черговий засміявся:

— Дивіться-но, татусю, собака ж бо розуміє, співчуває.

А Тітка, здригнувшись від подвійного гавкоту людини і собаки, задкувала від Біма до дверей і кричала:

— Це він на мене, на мене! І в міліції — ніякого захисту радянській жінці!

Вони пішли-таки.

— А мене що — затримаєте? — понуро запитав студент.

— Слухатися треба, голубе. Якщо запрошують — зобов'язаний іти. Так годиться.

— Годиться? Ніяк таке не годиться, щоб тверезого тягти в міліцію під руки, наче злодія. Тітці тій треба б п'ятнадцять діб, а ви… Ех, ви! — І пішов, пом'явши Бімові вухо.

Тепер Бім уже зовсім нічого не розумів: погані люди лають міліцію, гарні теж лають, а міліціонер терпить та ще й усміхається; тут, мабуть, і розумний собака не розбереться.

— Самі одведете? — спитав черговий у Даші.

— Сама. Додому. Чорне вухо, додому.

Бім тепер ішов попереду, озираючись на Дашу й очікуючи: він добре знав слово «додому» і вів її саме додому. Люди ж бо не зміркували, що він і сам би прийшов у квартиру, їм здавалось, що він малорозумний пес; лише Даша все зрозуміла, лише Даша — оця білява дівчина, з великими замисленими й теплими очима, яким Бім повірив з першого погляду. І він привів її до своїх дверей. Вона подзвонила — відповіді не було. Ще раз подзвонила, тепер до сусідів. Вийшла Степанівна. Бім її привітав: він набагато веселіший був, ніж учора, він говорив: «Прийшла Даша. Я привів Дашу». (Іншими словами не можна пояснити Бімові погляди на Степанівну і на Дашу навперемінно).

Жінки розмовляли тихо, при цьому чути було слова «Іван Іванович» і «осколок», потім Степанівна відімкнула двері. Бім запрошував Дашу: не зводив з неї очей. А вона одразу взяла миску, понюхала в ній кашу й сказала:

— Прокисла. — Викинула кашу у відро для сміття, помила миску й поставила знову на підлогу. — Я зараз прийду. Чекай, Чорне вухо.

— Його звуть Бім, — поправила Степанівна.

— Чекай, Біме. — І Даша вийшла.

Степанівна сіла на стілець, Бім сів навпроти неї, одначе позираючи весь час на двері.

— А ти пес тямущий, — заговорила Степанівна. — Залишився сам, а бач, розумієш, хто до тебе з душею. Я от, Бімко, теж… на старості літ з онукою живу. Батьки ото народили та й подались аж до Сибіру, а я виховала. І вона, онука, дуже мене любить, добра до мене.

Степанівна виливала душу сама перед собою, звертаючись до Біма. Так іноді люди, якщо нікому сказати, звертаються до собаки, до улюбленого коня або до годувальниці-корови. А собаки з видатним розумом дуже добре відрізняють нещасну людину і завжди виказують співчуття. А тут обопільно: Степанівна одверто скаржиться йому, а Бім горює, страждає від того, що люди в білих халатах забрали друга; адже всі неприємності дня лише трохи приглушили біль у Біма, а зараз він став ще дужчий. Бім вловив у мові Степанівни знайомі слова «добра» і «до мене», сказані із сумною теплотою. Звичайно ж, Бім наблизився до неї впритул і поклав голову на коліна, а Степанівна приклала хустку до очей.

Даша повернулася із згортком. Бім тихо підійшов, ліг животом на підлогу, поклав одну лапу на її туфлю, а голову — на другу лапу. Так він сказав: «Спасибі тобі».

Даша дістала з паперу дві котлети, дві картоплини й поклала їх у миску:

— Візьми.

Бім не їв, хоч третю добу у нього не було в роті ані крихти. Даша легенько торсала його за холку й лагідно говорила:

— Візьми, Біме, візьми.

Голос у Даші м'який, задушевний, тихий і, здавалося, спокійний, руки теплі і ніжні, ласкаві. Але Бім одвернувся від котлет. Даша відкрила Бімові рота і вштовхнула туди котлету. Бім потримав, потримав її в роті, здивовано позираючи на Дашу, а котлета