Сестри крові - Юрій Винничук

– Ви ж, либонь, замерзли… – пояснила вона, підкидаючи до коминка дрова.

Я роззиралася по вітальні, обшитій деревом і з вітражами на вікнах. На столі стояли дві великі порцелянові вази з квітами, на кроснах спочивало гаптування, видно, господиня щойно від нього відірвалася. Я почувалася ніяково, але й господиня, вочевидь, губилася в думках і саме намагалася їх зібрати докупи, коли я її випередила:

– За що ви мені можете бути вдячною, коли ми перекинулися тільки кількома словами?

– А власне! Власне! – пожвавилася вона, наче чекаючи саме на це запитання. – Чи пригадуєте, що ви мені тоді сказали? Я пам’ятаю дослівно: «У вас в очах надто багато смутку. Як і в моїх. Обидва наших смутки, з’єднавшись, не принесуть нам утіхи». Цими словами ви перевернули мою душу.

Служниця подала порцелянові келихи й налила паруючого вина з гвоздиками, цитриною і цинамоном. Я надпила, далі не розуміючи, чого від мене хочуть, а жінка, яка назвалася Гертрудою, продовжила:

– Я мушу вам сказати, що два місяці перед тим, як ми з вами побачилися вперше, я овдовіла. Чоловік мене залишив з боргами. Прожили ми з ним зовсім мало, що й дітей не встигли завести, а ті три кораблі, які він винаймав для своїх торгових справ, пропали, захоплені піратами. Його серце цього не витримало. Я була в розпачі. Я хотіла піти за ним услід. Я годинами сиділа й дивилася в одну точку й зважувала свою долю. Врешті вирішила: все, що в мене є, – моя врода. Чому я не можу її продати? Це було саме того дня, коли я так несміливо запрошувала вас до себе в сад. Ви відмовили. І це мене зламало… точніше не зламало, а підвело з колін… я схаменулася… що я шукаю? Смуток, помножений на смуток? Я ж бо не зможу грати радісну й щасливу з кимось, кого не знаю, з кимось чужим. Перед тим я цього просто собі не уявляла, як самогубці не уявляють наслідків самогубства. Все робиться під впливом афекту. А тут раптом схаменулася і заціпеніла. Перед тим я сиділа в хаті, як у клітці. А після того, як почула ваші слова, покинула хату. Я почала з’являтися в людних місцях, на балах, на розмаїтих прийняттях, і нарешті зустріла там людину, яка вирішила всі мої проблеми. Я знову заміжня. Мій чоловік – успішний купець, він допоміг мені виграти всі суди щодо боргів мого колишнього чоловіка. Я знову живу. Живу! Розумієте? А тоді, коли ви бачили мене востаннє, я вмирала. Це моє тіло розмовляло з вами, а не моя душа. І ось тому я вам вдячна. Треба щось міняти в своєму житті, щось завше міняти, не заглиблюватися у свій смуток, не чипіти в ньому й не носити його з собою, як хрест. Ось що я зрозуміла.

Щось у цьому було. Я замислилася. Авжеж я теж не повинна нидіти в своєму смутку.

– А тепер розкажіть про себе, – не вгавала Гертруда. – Що робите в Ґданську? Ви морець? Як вас звати?

Вона була збуджена й багатослівна, її вродливе обличчя більше не випромінювало смутку, вона була сповнена енергії і бажання довідатися якомога більше про людину, яку бачила лише раз, але яку не могла забути. При кожному русі на вухах її подзвонювали довгі з рубінами ковтки, на шиї зблискували перлові коралі, персні оздоблювали всі пальці, окрім великого й мізинця. Я в перші хвилини відчувала нестримне бажання піти геть, але вино розморювало, хотілося затишку. Зараз я її з задоволенням слухала.

– Ні, я подорожую, – промовила я і раптом подумала, що ця жінка може стати мені у пригоді. Якщо я намірилася вертати до Львова… якщо справді намірилася… то ж не повернуся уже в образі чоловіка… Зате… зате можу повернутися в образі жінки. Чому ж ні? Як близнючка месника-втікача. Хіба хтось матиме до неї претензії? Я могла свого брата й не бачити й не чути. Я поглянула на господиню і несподівано для неї заговорила своїм природним голосом: – Мушу вам признатися, що я не чоловік, а жінка. З певних причин я змушена була прикидатися чоловіком. Одна з них – щоб мати змогу навчатися в Падуанському університеті. Але зараз ці причини відпали. Я хочу знову бути жінкою. – Я говорила швидко, не затинаючись, щоб не сполохати чимось Гертруду, а та слухала, ошелешено роззявивши рота й сплівши пальці біля грудей. – Я щойно подумала: ви мені можете стати в пригоді. Мене чекає повернення додому, до Лємберґа, і я б хотіла повернутися туди жінкою. Але в мене нема жіночого вбрання.

– О, – втішилася Гертруда, – це так несподівано! Господи! То ось чому ви відмовилися завітати до мене?.. Авжеж! Ось вона – справжня причина! Але все вийшло на добре, і я вам однаково вдячна. І залюбки підберу щось зі свого гардеробу.

– О, ні-ні, ви не так мене зрозуміли. Я б хотіла купити собі вбрання, але з вашою допомогою, бо я геть не тямлю в теперішній моді.

– Мій чоловік якраз торгує розмаїтим вбранням. Ми зараз підемо з вами до його крамниці й обов’язково щось вам підберемо. Але… щоб не забивати йому голову всіма цими перевтіленнями, я вам дам білизну й сукню, які за його пам’яті жодного разу не вдягала. Не тому, що вони мені не подобаються, а через те, що я трішки розповніла.

Гертруда зникла, а за хвилю принесла сорочку, дві спідниці та рожеву сукню з адамашку15 в тоненькі смужки. Потім глянула на мої ноги:

– У вас делікатніша ніжка, ніж у мене. Але не біда… десь у мене є моє дівчаче взуття… мусить бути…

Вона знову зникла, а я почала роздягатися. Та коли, роздягнувшись, узяла в руки чисту перкальову сорочку, спинилася, згадавши, що вже тиждень не купалася, як належиться. Так і стояла посеред покою, коли вбігла господиня з мештиками16.

– Яка у вас чудова фігура! Ви просто чинили злочин, ховаючи це все в тих чоловічих лахах. А чого ви завмерли?

– Чи не могла б я спершу помитися? Я була кілька днів у дорозі.

– Ах, нема нічого простішого. Зараз усе буде. Гаряча вода в шаплику постійно на плиті. Скажу служниці, щоб підготувала купіль. Ходіть за мною.

Із сорочкою в руках я подалася за нею до