Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— Австралії! — вигукнув Гленарван із запалом, що спантеличив старого моряка.

— Австралії? — розгублено перепитав Том, широко розплющивши, очі. — Ні, сер! Нової Зеландії!

— Австралії, Томе, Австралії! — одностайно ствердили Гленарванові супутники.

Тут Остінові немов забило памороки. Гленарван говорив так упевнено, що помічник капітана на хвилину повірив, наче й справді помилився, читаючи листа. Невже він, відданий, справний моряк, допустився такого огріху? Збентежений, Остін аж почервонів.

— Заспокойтесь, Томе, — мовила леді Гелена. — Мабуть, так хотіла доля…

— Але ж ні, пані, даруйте мені, — заговорив Том Остін. — Це неможливо! Я не міг помилитися! Айртон теж читав листа, і це він, саме він, наполягав, навпаки, щоб я повів судно до австралійських берегів!

— Айртон? — скрикнув Гленарван.

— Так, він! Айртон запевняв мене, що це помилка, що ви призначили зустріч у Туфолдській затоці.

— У вас зберігся лист, Томе? — спитав надзвичайно зацікавлений майор.

— Так, пане Мак-Наббсе, — відповів Остін. — Зараз я його розшукаю.

Остін побіг до своєї каюти. Поки його не було, всі мовчки перезирались, і тільки майор, втупивши очі в Паганеля та схрестивши руки на грудях, мовив:

— Ну, Паганелю, треба визнати, що це вже занадто!

— Га? — пробелькотів географ.

Високий, зігнутий, з окулярами на лобі, він скидався на велетенський знак запитання.

За хвилину Остін повернувся. В руці він тримав листа, що його писав Паганель і підписував Гленарван.

— Прочитайте самі, сер, — сказав старий моряк. Гленарван узяв листа й прочитав: “Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”, не відхиляючись від 37 паралелі, до східного узбережжя Нової Зеландії!

— Нової Зеландії! — аж підскочив Паганель.

Він вихопив лдста з Гленарванових рук, протер собі очі, зсунув окуляри на носа й прочитав усе з початку до кінця.

— Навої Зеландії! — повторив він тоном, що його неможливо передати, і лист вислизнув йому з пальців.

У цю мить він відчув на своєму плечі дотик чиєїсь руки. Він випростався й побачив перед собою майора.

— Шановний Паганелю, — сказав поважно майор, — щастя наше, що ви не послали “Дункан” до Кохінхіни [99] .

Цей жарт добив бідолашного географа. Розлігся нестримний гомеричний регіт усієї команди. Паганель, мов божевільний, забігав туди й сюди, охопивши голову руками, видираючи собі волосся. Він уже не тямив, що робить і що має робити. Мимохідь він спустився сходами з юта, без жодної мети пройшовся кілька разів, спотикаючись, палубою, тоді зійшов на бак. Там він зачепився ногами за згорнуту линву, поточився і, щоб затриматися, вхопився руками за якусь мотузку.

Зненацька пролунав гуркіт. Гармата вибухнула. Гладенька поверхня океану стала від картечі мов решето. То невдаха-вчений смикнув ненароком за спускову шворку набитої гармати — і гримнув постріл. Силою вибуху географа відкинуло до трапа, і він скотився з бака в кубрик.

Викликаний вибухом подив перейшов у жах. Усі закричали, гадаючи, що сталося нещастя. Матроси гуртом кинулись у кубрик і винесли Паганеля нагору. Його довге тіло скарлючилось, він не міг промовити й слова.

Його перенесли на ют. Друзі хороброго француза були в розпачі. Майор, виконуючи звичайно в таких випадках обов’язки лікаря, хотів уже роздягти нещасного Паганеля й перев’язати його рани, та щойно він доторкнувся до зомлілого, як той підскочив, наче прошитий електричним струмом.

— Нізащо! Нізащо! — закричав він, запинаючи своє худорляве тіло канцур’ям, котре правило йому за одіж, і притьмом застібаючись на всі ґудзики.

— Але, Паганелю… — почав був майор.

— Ні, кажу я!

— Треба ж оглянути…

— Мене ви не оглянете!

— Можливо, ви поламали… — умовляв майор.

— Так, поламав, — промовив Паганель, який уже випростався на своїх довгих ногах, — але те, що я поламав, полагодить тесля!

— Як же це?

— Та я, коли падав, зламав оте брусся, що підпирає палубу!

Паганелеві слова зустрів новий ще дужчий вибух реготу. Ця відповідь заспокоїла друзів шановного географа, що зостався цілий і здоровий після своєї пригоди з гарматою.

“Просто дивно, який же сором’язливий наш географ!” — подумав майор.

Коли Паганель заспокоївся після всіх хвилювань, йому довелося усе ж відповісти на одне неминуче питання.

— Тепер, Паганелю, — мовив до нього Гленарван, — відповідайте щиро. Я визнаю, що ваша неуважність нас врятувала. Певна річ, якби не ви, “Дункан” захопили б каторжники; якби не ви, нас знову полонили б маорійці! Але, на бога, скажіть мені, яка дивна плетениця думок, яка надприродна гра розуму спонукала вас написати “Нова Зеландія” замість “Австралія”?

— А, хай йому чорт, — скрикнув Паганель, — річ у тім, що…

Але в цю мить він глянув на Роберта, на Мері Грант і раптом урвав свою мову; потім відповів:

— Що ви хочете, любий Гленарване, я навіжений, я божевільний, виправляти мене безнадійно, і я так і помру в шкурі славнозвісної роззяви…

— Якщо доти її з вас не здеруть, — докинув майор.

— Здеруть? З мене? — аж скипів географ. — Що це, натяк?

— Який там натяк, Паганелю! — спокійно мовив майор.

Розмова на цьому урвалася. Таємницю появи “Дункана” було з’ясовано. Чудом врятовані мандрівники мріяли лише про те, щоб швидше потрапити в свої затишні каюти та поснідати.

Коли Гелена, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли з палуби, Гленарван і Джон Манглс затримали Тома Остіна, бажаючи його розпитати.

— Скажіть, мій старий Томе, — мовив Гленарван, — вас