Маруся - Василь Миколайович Шкляр
Повернули поки що тільки коня замість лошака, та й то Оверко забрав його силою у покійного воєнкома Щегловітова. Добрий кінь трапився — сидячи на ньому, Оверко й тепер відчував шенкелями[20], як шумує кров під його вороною шкірою. Змокрілий жеребчик вилискував глянсом.
Гарно було! Грім відкочувався десь на Глеваху, попереду блищали мокрі осокори, руді від глини струмки бігли вздовж путівця. У шумі дощу глухішими стали Марусині команди:
— Галдун — на дерева!
— Кулібаба — посадка!
— Ліпка — в обхід!
Саків Галдун з двома десятками козаків подався на осокори, Санько Кулібаба повів найбільший відділ на лісопосадку, Льодзьо Ліпка погнав за посадку в обхід.
Маруся розвернула Нарциса до скирти. Вона відчувала, що ворог десь близько, зараз хлопці на нього наскочать і тоді — що кому на роду написано. За пеленою дощу Маруся не помітила небезпеку, впритул налетіла на червоноармійця за скиртою — побачила прямо перед собою мокру блискучу шкірянку й сіре обличчя в кашкеті з темною зіркою. Разом із пострілом Маруся відчула, як по щоці цвьохнув гарячий струмінь повітря від кулі. Тієї ж миті в її руці підстрибнув наган. Той, що був у кашкеті, вхопився за груди і впав ницьма під ноги Нарциса. Його зойк був схожий на відсирілий постріл.
Глухо заторохтів «люйс». То Степан Помпа, не злізаючи з коня, «помпував» червоних уже олов’яним дощем. Стрілянина спалахнула за осокорами, охнула граната в лісопосадці. Першого, хто підвернувся під ліву руку, Микита Шульга «розколов» навхрест. Із козаків упав тільки Льодзьо Ліпка, він полетів сторч головою разом з горбоносим Киргизом, обоє вони ще довго їхали поповзом по слизькій траві, і не знати було, хто з них живий, а хто мертвий. Виявилося, що живі обидва, — у Киргиза відірвалася підкова, він спіткнувся і дав сторчака, притиснувши Льодзьові ногу до землі. Поки Ліпка прийшов до тями, бій закінчився.
Його й боєм назвати важко, так собі, колотнеча. Може, тому, що відразу впав командир, може, червоних налякали шаблі чи дике іржання бідолашного Киргиза, але вони почали підіймати руки. При цьому — Маруся вперше таке побачила — вганяли гвинтівки дулом у землю. Козакам це не подобалося, вони не любили стріляти у неозброєних і жалувати їх теж не любили — то все одно, що відкладати борги на потім. Хлопці, як і їхній товариш Оверко Лапай, звикли розраховуватися відразу, не чекаючи комунізму.
Разом із колотнечею закінчився дощ. Він ущух раптово, й залягла така густа тиша, що в неї можна було встромити багнет. Прозоро засвітилося повітря, над полем подекуди здіймалися низькі хмарини — після грози парувала земля.
Маруся зіскочила з коня і, подзенькуючи острогами, підійшла до скирти. Червоний командир у чорній шкірянці й темно-синьому галіфе лежав долілиць, зарившись носом у землю. Біля нього валявся бінокль з розбитими скельцями.
— Йому не жарко в цій шкурі? — спитав Оверко Лапай.
— Уже ні, — сказав Саків Галдун. — Хочеш позичити?
— А дірок там багато? — допитувався зануда Лапай.
— Кажись, одна.
— Хе, одна. А якщо куля пройшла навиліт?
— Тоді дві, — сказав Галдун.
— Пані отаманшо, — почула Маруся позад себе голос ад’ютанта Василя Матіяша. — Там… полонені просяться.
— У нас нема полонених, — не озираючись, сказала Маруся.
Василь переступив з ноги на ногу.
— Так, але вони хочуть вам щось сказати.
— Підведіть.
Їх було з півтора десятка. Ще молоді, мабуть, комсомолята, вони бадьорилися з останніх сил, але обличчя були вже мертвотно-бліді.
— Ви справді отаманша? — недовірливо дивився на неї високий, згорблений у плечах молодик.
— Кажіть що хотіли.
— Тут таке діло, — перевів він подих. — Дозвольте нам перед смертю заспівать інтернаціонал.
— Замість молитви? — спитала Маруся.
— Ми в Бога не віримо. — Хлопчина вже цокотів зубами, але намагався тримати фасон.
— Ну, якщо ви так себе відспівуєте, то будь ласка…
Вони щільніше зійшлися в шеренгу, якось ураз наїжачились і, тулячись плечем до плеча, затягли «Вставай, проклятьєм заклєймьонний…» Співали не в лад, але так натхненно й натужно, що на шиях випиналися жили. Це було б дуже зворушливо, якби під ту врочисту хвилину співці дивилися в небо чи в омріяну далечінь, а то ж ні — вони невідь-чому втупилися у свого командира, що так і лежав біля скирти носом у землю. Мимоволі виходило так, наче його благали, що вставай, мовляв, «проклятьєм заклєймьонний», весь світ голодний, а ти вилежуєшся тут під скиртою. Моторошним видався їхній спів, навіть не спів, а хлипке завивання, від якого в Марусі по спині пробігли мурашки.
— Так колись моя коза на льоду кричала, — підсумував Саків Галдун.
— А балакають вони по-нашому, — сказав жалісливий Микита Шульга. — Може, всипемо нагаїв, та й нехай ідуть собі по домах?
— Добре, — погодилася Маруся. — Але спершу давайте запитаємо в них. — І звернулася до хлопця, що дзвенів зубами:
— Що б ви зробили, якби нас захопили в полон?
Довготелесий ковтнув повітря. Він відчув, що всі,
