Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Ви думаєте, що він нас зрадив?

— Ні, я так не думаю, і майор теж ні, а то б цього бідолаху вже давно убили.

— Отже, виходить, що кожний добрий індієць є другом білих?

— Кожний добрий?.. Гм… хто вам більше сподобався: вождь, що всім наставив носа на своєму буланому, чи Тобіас, прив'язаний до ланцюга?

Кет здивовано глянула на Адамса.

— Чесно кажучи… цей вождь. Це, певно, надзвичайна людина. Він не був ні смішний, ні брудний, ні п'яний… Мене тішить думка, що колись-таки трапиться нагода, і ви зможете мені розповісти…

Адамс задоволено усміхнувся і пішов у темний будинок, щоб взяти з прибудови боєприпаси. Великим ключем, який він приніс з собою, відімкнув двері до комори, поклав ключа біля дверей на бочку з дьогтем і заходився шукати ящики з боєприпасами, щоб витягти їх звідти. У коморі без вікон було темно, але Адамс не хотів запалювати світла, бо там стояли бочки з порохом. Він знав це приміщення, як свої п'ять пальців, але останнього разу не він, а хтось інший видавав боєприпаси і так усе попереставляв, що Адамс не міг так швидко зорієнтуватися, як завжди. Нарешті він знайшов усе потрібне і хотів уже замкнути комору, як помітив, що Кет усе ще стоїть на дверях. «Вона чекає на мене! Це — дуже приємно». Адамс простягнув руку до бочки, але ключа там не було. Він усе поглядав на Кет, шукаючи ключа, але ніде не міг його знайти і занепокоївся. «Що за напасть!.. Я ж тут поклав… а може, я сунув його в кишеню?» Адамс обшукав кишені штанів і куртки — ключа не було ніде. Він обмацав інші бочки, а потім долівку. Але даремно. Ключ великий, його відразу побачиш і в напівтемряві.

— Що за чортовиння! — гукнув Адамс до Кет. — Ключ кудись зник!

— Може, його вкрали?

— Як це вкрали? Адже, крім нас, тут нікого не було!..

Адамс неабияк перелякався.

— Але перед тим тут щось так підозріло шаруділо.

— Підозріло? Я гадав, що то миші?! Міс Кет, якщо тут хтось сховався… тут увесь наш провіант, останні боєприпаси… Я зараз же здійму тривогу і звелю обшукати увесь будинок!

Із свистом і схвильованими вигуками Адамс кинувся у двір. Він побіг за будинок коменданта, щоб покликати вартових, які стояли біля бійниць. І в цю ж хвилину зненацька почувся пронизливий крик.

— Адамсе! Адамсе! Привид! — Це був дзвінкий голос Кет.

Одразу після того розлігся оглушливий вибух, і Адамса відкинуло повітряною хвилею. Підвівши голову, хлопець побачив, що лежить на траві серед піску і уламків дерева. Він поторгав руки й ноги, спробував, чи може ними ворушити, і відчув, що лише ступню трохи придушено розтрощеним стовпом. Адамс роздивився навкруги. Яке видовище постало перед його очима!

У форті бурхав вогонь. Це горів старий блокгауз, з якого високо вгору виривалися червоно-жовті язики полум'я. Чорний дим здіймався високо в небо, затьмарюючи ясний вечір. Пахло горілим. Іскри розліталися в усі боки, а з вогню гриміли залпи — рвалися ящики з патронами. Північний вітер гнав полум'я, і воно вже перекинулось на будинок коменданта і вишку. Адамс швидко підхопився і наштовхнувся на своїх товаришів, що, чорні від сажі й попелу, з прокльонами метушилися довкола. Один з них найшов десь пожежний гак і намагався розтягти охоплені полум'ям балки. Бочки з водою, що завжди стояли у форті, як на лихо, хтось поперекидав, насос не працював, кілька відер валялося десь далеко, інші лишилися в старому будинку.

Не можна було гаяти жодної секунди. Схопивши відра, Адамс і брати-близнюки кинулися гасити пожежу. Вони хотіли врятувати бодай частину будинку коменданта, яку ще не зачепив вогонь. Але вода тільки шипіла на жару. Як смолоскип, палала вишка. В обгорілій одежі, з розчервонілими обличчями, люди не припиняли боротьби з нещадною стихією. Щастя, що луки були мокрі від талої води і вогонь не перекинувся на прерії.

Нарешті, по довгому часі, вогонь сам собою почав поступово вщухати. Старий будинок і прибудова згоріли дотла, вишка і будинок коменданта значною мірою були знищені, частокіл розтрощило хвилею вибуху, уламки великих воріт валялись довкола на лузі. Коні геть усі порозбігалися, ніде їх не було видно. Навіть старий вірний гнідий Адамса забіг кудись безвісти.

Адамс перелічив своїх людей. Всі дванадцять були живі, хоч деякі й дістали незначні поранення. Лейтенант Роуч походжав по згарищу з глумливим виразом на обличчі. Біля річки на лузі сиділа німа й мовчазна Кет.

Коли Адамс підійшов до дівчини, лейтенант Роуч вже був там.

— Що, добре накомандував, добре усе зберіг! — глузливо звернувся він до білявого хлопця, підтримуючи лівою рукою перев'язану правицю. — Ото буде радість майорові, коли повернеться!

— Це моя справа, — грубо відказав Адамс.

— Ти, певно, курив люльку в комірчині для боєприпасів, раурайтере Адамсе? Ти ж останнім заходив до будинку… перед тим як вибухнули порохові бочки?

— Я не курив люльки. Це може підтвердити міс Кет.

— А чи не краще було б не вплутувати міс у цю справу? Раджу тобі це категорично і раз назавжди. Зрозумів?

— Зрозумів, та не погоджуюсь, — заперечив Адамс.

Кет ласкаво привіталась з ним, і від неї він не почув жодної скарги. Він приніс їй кілька уцілілих під час пожежі ковдр, а тоді ще раз обійшов зруйнований форт. Хлопець хотів побачити, що сталося з Тобіасом.

Але біля стовпа індійця не було. Тільки звисали розв'язані ланцюги.

— Шукаєш Тобіаса? — запитав Томас, що йшов слідом за Адамсом. — Я його відв'язав, щоб він побіг до майора і повідомив про те, що сталося. Адже червоношкірі й вночі добрі слідопити.

— І що ти видумав, — невдоволено сказав Адамс, — майор страшенно здивується.

— О, звісно, йому буде з чого дивуватись. Адже йдеться не