Гробниця - Кейт Мосс

Паскаль перелякано озирнувся на неї й затулив своєю кремезною постаттю вхід до флігеля, щоб вона не могла побачити, що там таке.

Леоні прискіпливо глянула на нього, а потім — на садівника та його сина Еміля. Зробивши крок уперед, вона настійливо повторила:

— Що трапилося, Паскалю?

— Благаю вас, мадамо, це не для ваших очей.

Леоні насторожилась.

— Облиш, — невимушено мовила вона. — Я вже не дитина. Гадаю, те, що ти там ховаєш, не таке вже й страшне.

Однак Паскаль не ворухнувся. Розриваючись між роздратуванням через його надмірну турботу й цікавістю, Леоні підняла руку в елегантній рукавичці й торкнулася ліктя Паскаля.

— Будь ласка, відійди.

Усі мовчки дивились на Паскаля. Той трохи постояв, а потім поволі, неохоче відійшов, даючи Леоні змогу побачити те, що він так ревно від неї ховав.

До дверей флігеля величезним цвяхом було прибито обідрану тушку кролика. Біля грубого дерев’яного хреста, вимазаного кров’ю, несамовито гули мухи, а під ним був напис чорною смолою: «ТИ ЩЕ ПОПЛАТИШСЯ ЗА СВІЙ ГРІХ».

Рука Леоні мимоволі злетіла до рота — жахливий сморід і жорстокість картини, що відкрилася її очам, викликав у неї нудоту. Проте вона опанувала себе.

— Потурбуйся, щоб оце прибрали, Паскалю, — наказала Леоні. — А вам я раджу віднині бути обережнішими, — обвела вона поглядом прислугу, в очах якої відбився її власний страх. — Усім вам.

Однак Леоні непохитно стояла на своєму. Вона твердо вирішила триматись у Домен до останнього й не збиралася залишати маєток принаймні до того, як повернеться мосьє Беяр. Він обіцяв приїхати до дня святого Мартіна. Леоні останнім часом дедалі частіше пересилала мосьє Беяру листи через його помешкання на Рю д’Ерміт, але звідки їй було знати, чи дійшов до нього хоча б один з них?

Ситуація погіршилася. Зникла ще одна дитина. Двадцять другого жовтня, на річницю таємного шлюбу Анатоля й Ізольди, з Пляс дю Перу викрали дочку правника, гарненьку дівчинку з білими стрічечками та рюшами на спідничці. Обуренню місцевих мешканців не було меж.

Леоні не пощастило. Того дня, коли знайшли розірване й понівечене тільце дівчинки, вона якраз була в Рен-ле-Бені. Трупик відшукали біля Крісла диявола, у горах неподалік Домен. Між закривавленими пальчиками дівчинки стирчала гілочка дикого ялівцю.

Леоні сполотніла, почувши цю звістку, бо зрозуміла, що то було послання саме їй. Візок із тілом замордованої дитини повільно торохтів головною вулицею, супроводжуваний нечисленним кортежем місцевих мешканців. Дорослі чоловіки, загартовані щоденними життєвими негараздами, ридали, не стидаючись своїх сліз.

Усі мовчали. Аж раптом якась жінка помітила Леоні й із перекошеним від люті ротом тицьнула на неї пальцем. Леоні похолола від страху, відчувши на собі осудливі погляди мешканців містечка. Їм — терміново треба було знайти винуватця.

— Ходімо звідси, мадамо, — шепнула їй Маріета, спонукуючи її мерщій забиратися геть.

Високо піднісши голову й намагаючись не показувати свого переляку, Леоні відвернулась і пішла туди, де на них чекав екіпаж. Лиховісне бурмотіння натовпу ставало дедалі гучнішим. Почулися крики, образливі вигуки; вони падали на дівчину важкими ударами.

— Хутчіш, — іще раз спонукнула її Маріета, беручи за руку.

За два дні в прочинене вікно бібліотеки хтось укинув палаючу ганчірку, просякнуту олією та гусячим жиром. Її знайшли вчасно, і серйозної шкоди завдано не було, проте челядь стала ще заляканішою, ще обережнішою, ще пригніченішою.

Друзі та прихильники Леоні в місті — а також Паскаль з Маріетою — робили все можливе, щоб переконати недоброзичливців у хибності їхньої думки, ніби на території маєтку живе якась потвора, проте жодні тверезі аргументи вже не могли проникнути в примітивні мізки ворогів. Вони беззаперечно вірили, що, як і в часи Жуля Ляскомба, диявол повернувся, щоб узяти своє.

Бо ж диму без вогню не буває.

Леоні відмовлялася вірити в те, що за всім цим криється всюдисуща рука Віктора Константа, але таки не сумнівалася, що він готується завдати удару. Вона спробувала переконати в цьому поліцію, благала мерію вжити заходів, прохала метра Фроміляжа втрутитись від її імені, та все намарно. Домен лишився сам на сам із власною бідою.

Після трьох дощових днів прислуга, що працювала надворі, загасила в маєтку кілька пожеж. То були спроби підпалу. Під прикриттям ночі на парадні сходи підкинули випотрошений труп собаки, від чого деякі з молодих служниць зомліли. Приходили непристойні анонімні листи, у яких детально пояснювалося, чому кровоблудний шлюб Анатоля й Ізольди накликав на долину такі нещастя.

Залишившись наодинці зі своїми страхами та підозрами, Леоні поміркувала й збагнула, що Констант увесь час навмисне намагався збурити в місті вихор шаленої ненависті проти неї та інших мешканців маєтку. Леоні зрозуміла також, хоча боялася говорити про це вголос, що цей жах ніколи не скінчиться. Бо знала про навіженість Константа. Якщо він переховувався десь поблизу Рен-ле-Бена — а вона побоювалася, що так воно і є, — то він не міг не дізнатися, що сама Ізольда вже померла. І те, що переслідування тривало, переконало Леоні в доконечності відвезти Луї-Анатоля в якесь безпечне місце. Вона візьме з собою все потрібне, а потім при нагоді вони повернуться до Домен де ля Кад. Бо тут — домівка Луї-Анатоля. Вона не дозволить Константові позбавити хлопця того, що належало йому за правом народження.

Утім, цей план легше було виконати подумки, ніж у дійсності.

Правда полягала в тому, що Леоні не було куди їхати. Паризька квартира давно перейшла до інших орендарів, позаяк генерал Дюпон припинив оплачувати рахунки. Її життя обмежувалось маєтком, і тому вона мала так само обмежене коло друзів: Одріка Беяра, мадам Буск і метра Фроміляжа. Ашиль був надто далеко, до того ж він мав чимало власних проблем. Через Віктора Константа в Леоні не лишилося ні рідних, ані близьких.

Проте вибору вона не мала.

Довірившись лише Паскалю та Маріеті, вона потайки приготувалась до від’їзду. Леоні не сумнівалася, що Констант свій завершальний удар завдасть на День усіх святих. Це була не тільки річниця смерті Анатоля (а пристрасть Константа до дат давала змогу припустити, що він лишиться вірним своїй звичці); річ у тім, що колись, у момент просвітління, Ізольда розповіла, що 31 жовтня 1890 року вона сказала Константові, що хоче покласти край їхньому нетривалому роману. Саме з цього все й почалося.

І Леоні вирішила вчинити так, щоб Констант, заявившись на Гелловін до маєтку, не знайшов там ні її, ні Луї-Анатоля.

Холодного та ясного дня тридцять першого жовтня Леоні вдягла пальто й капелюх, збираючись сходити на просіку, де ріс дикий ялівець. Їй не хотілося