Гробниця - Кейт Мосс
Луї-Анатоль невдовзі став улюбленцем містечка та прислуги, що називала його pichon, тобто малий. Він був пустотливий, але завжди чарівний, увесь час про щось розпитував і чимось цікавився, і в цьому був більше схожий на свою тітку, а не на загиблого батька. Одначе малюк умів також слухати. Коли Луї-Анатоль підріс, Леоні стала гуляти з ним стежинами та парками маєтку. Або його брав із собою рибалити Паскаль, котрий навчив хлопчика плавати в озері. Вряди-годи Маріета дозволяла йому пошкребти ложкою змішувальну макітру, у якій вона готувала якісь ласощі — то малинове суфле, то шоколадний пудинг. Інколи малий, стоячи на триногому ослінчикові, упритул присунутому до столу, з фартухом на шиї, що сягав йому до п’ят, пробував місити тісто для хліба, а Маріета підстраховувала його ззаду, щоб він не впав.
Коли Леоні брала племінника з собою до Рен-ле-Бена, його улюбленою розвагою було сидіти у вуличному кафе, яке так любив Анатоль. Кучерявий, одягнений у сорочечку з комірцем і вельветові бриджі, звужені в колінах, він сидів, звісивши ноги, на високому дерев’яному стільці, наминаючи шоколадне морозиво й попиваючи вишневий сироп і свіжий яблучний сік.
На його третій день народження мадам Буск подарувала Луї-Анатолю бамбукову вудку. А наступного Різдва метр Фроміляж прислав коробочку олов’яних солдатиків хлопцю та святкові побажання для Леоні й Ізольди.
Луї-Анатоль був також частим гостем в оселі Одріка Беяра, котрий розповідав йому перекази про середньовічні часи та шляхетну доблесть шевальє, які захищали Південь від загарбників із Півночі. Замість утомлювати хлопчика читанням історичних книжок, що припадали порохнявою на полицях Домен де ля Кад, мосьє Беяр немов оживлював минуле. Улюбленою історією Луї-Анатоля була розповідь про облогу Каркасона 1209 року та про тих хоробрих чоловіків, жінок і навіть дітей, віком лише трохи старших за нього, що втекли від загарбників до важкодоступних сіл в От Валлє.
Коли малому виповнилося чотири роки, Одрік Беяр подарував йому копію середньовічного бойового меча з гравійованим ефесом і викарбуваними на ньому власними ініціалами. Леоні, скориставшись послугами одного з численних кузенів Паскаля, купила для Луї-Анатоля у Квіяні маленького мідно-червоного поні з густою білою гривою та пишним хвостом. На носі в нього була біла зірочка. Усе те спекотне літо Луї-Анатоль удавав із себе шевалье; він то бився з французами, то перемагав на лицарських турнірах, збиваючи бляшанки з дерев’яного парканчика, спеціально збудованого Паскалем на дальній галявині. А з вікна вітальні за його забавами спостерігала Леоні, пригадуючи, з якими заздрощами та захватом дивилась вона на Анатоля, коли той грав у піжмурки й лазив по деревах у парку Монсо.
Малюк виявив також неабиякі музичні здібності, таким чином засвідчивши, що гроші, начебто викинуті намарно на музичні уроки Анатоля, усе ж пішли на користь. Леоні найняла вчителя гри на фортепіано з Ліму. Раз на тиждень, гуркочучи візком по алеї, приїздив професор — із хусткою на шиї, широкою пришпиленою краваткою та патлатою бородою. Упродовж двох годин він натаскував Луї-Анатоля вправами для п’яти пальців і гамами. І щотижня, від’їжджаючи, він настійно прохав Леоні примушувати хлопця вправлятися на фортепіано, поставивши на тильну частину рук склянки з водою, щоб виробляти належний дотик. Леоні та малий погоджувались, кивали й перші день-два справді виконували рекомендації, проте коли вода розливалася, замочуючи вельветові штанці малого й сукню Леоні, вони весело сміялись і грали натомість шумні дуети.
Лишаючись на самоті, хлопчик часто навшпиньки підбирався до фортепіано й експериментував. Леоні стояла непоміченою на верхній площадці сходів і прислухалася до милих безхитрісних мелодій, що їх створювали маленькі пальчики. І хоч би звідки малий починав, він часто опинявся в тональності А мінор. У такі моменти Леоні пригадувала аркуш із музикою, що його вона поцупила в гробниці та який і досі лежав у фортепіанному стільці. Кожного разу вона міркувала, чи дати його зіграти Луї-Анатолю. Утім, побоюючись прихованої в аркуші чаклунської сили та можливих наслідків її впливу, Леоні не наважувалася цього зробити.
Увесь цей час Ізольда жила в присмерковому світі, блукаючи кімнатами й коридорами Домен де ля Кад, наче примара. Говорила вона мало, любила свого сина, а прислуга дуже любила її. Тільки коли вона зазирала в смарагдові очі Леоні, у глибині її душі проскакувала якась іскра, і тоді, на коротку невловиму мить очі її спалахували вогнем скорботи й тужливих спогадів. Та невдовзі пелена темряви знов опускалася на них. Деколи її стан поліпшувався. Уряди-годи Ізольда виходила з присмерку, наче сонце, що виходить із-за хмар. Проте минав час, і її знов обсідали чиїсь голоси. Ізольда розпачливо затуляла руками вуха й тихо плакала. Тоді Маріета лагідно відводила її до затишку та напівтемряви її спальні — до кращих часів. Періоди спокою ставали чимраз коротшими. Пітьма довкола Ізольди згущалась. Анатоль ніколи не йшов їй з голови. Однак Луї-Анатоль сприймав свою матір такою, якою вона була, бо в іншому стані він її ніколи не бачив.
Утім, не таке життя уявляла для себе Леоні. Вона прагла кохання, хотіла побачити світ, бути собою. Та вона любила свого племінника, жаліла Ізольду й, вірна слову, даному Анатолеві, була непохитною у виконанні свого обов’язку.
Золотиста осінь змінялася холодною білою зимою, і могила Маргарити Верньє вкривалася товстим сніжним килимом. Зеленій весні приходили на зміну палюче золотаве небо, висохла трава пасовищ, і тоді скромна могила Анатоля Верньє над озером у Домен де ля Кад заростала колючою шипшиною.
Земля, вітер, вода й вогонь — незмінна схема природного світу.
Та їхнє спокійне життя невдовзі мало перерватися. Між Різдвом і Новим 1897-м роком з’явилася низка ознак — знамень і навіть попереджень, — що віщують лихі часи.
У Квіяні син сажотруса упав із даху та зламав собі шию. В Естеразі на капелюшній фабриці зайнялась пожежа, унаслідок якої загинуло четверо робітниць з Іспанії. У друкарні родини Бусків учня майстра затягло в друкарський станок і відірвало чотири пальці на правій руці.
Для Леоні загальний неспокій і тривога набули конкретних обрисів тоді, коли приїхав мосьє Беяр і привіз їй неприємну звістку про те, що він змушений покинути Рен-ле-Бен. Наставав час місцевих зимових свят: у селі Бренак дев’ятнадцятого січня, у Шампань-сюр-Од двадцятого та в Бельвіані двадцять другого. Мосьє Беяр мав навідатись до тих далеких поселень, а потім вирушити вище в гори. З очима, затьмареними тривогою, він пояснив Леоні, що це — його обов’язок, давній і
