Гробниця - Кейт Мосс
Перебуваючи в полоні свого горя, Ізольда й досі була на межі між світом, із якого вона на деякий час відлучилась, і незвіданим краєм, що лежав попереду. Голоси, котрі не полишали її, нашіптували, що коли вона рушить уперед, то на залитих яскравим світлом галявинах знайде своїх рідних і близьких, які її люблять та чекають. Там буде Анатоль, осяяний м’яким і лагідним світлом. Там нема чого боятись. У хвилини, коли на неї сходила благодать — принаймні їй так здавалось, — Ізольді кортіло померти, щоб бути зі своїм коханим. Але душа його дитини, що прагнула народитися, виявилась занадто сильною.
Одного похмурого тихого дня, який нічим не відрізнявся від інших, Ізольда раптом усвідомила, як чуття повернулося до її ослаблих кінцівок. Почалося з пальців. Відчуття було таке кволе, що його можна було легко сплутати з чимось іще. Скажімо, з відруховою реакцією на подразнення. Поколювання в кінчиках пальців та під нігтями. Потім злегка засмикались її ноги під ковдрою. А після цього закололо в потилиці.
Вона поворухнула рукою, і рука підкорилась її волі.
Ізольда почула шум. Ні, не те безкінечне шепотіння, що не відпускало її, а звичайнісінький домашній звук стільця, який посунули по підлозі. Уперше за кілька місяців цей звук не був підсилений чи приглушений часом або світлом. Він увійшов у її свідомість без жодного спотворення.
Ізольда відчула, як над нею хтось схилився, відчула на щоці чийсь подих.
— Мадамо?
Вона ворухнула повіками — і вони затріпотіли. Потім почула, як комусь забило дух, почула тупотіння ніг по підлозі та звук поштовхом розчинених дверей, а потім зойк. Долинаючи із зали на нижньому поверсі, він наче пульсував, дужчав, у ньому бриніли нотки радості й упевненості. «Мадемуазеле Леоні! Мадама прокидається!»
Яскраве світло засліпило Ізольду, і вона закліпала очима. Почувся новий шум, потім чиїсь холодні пальці взяли її за руку. Повільно повернувши набік голову, вона розплющила очі й побачила перед собою обличчя племінниці, котра задумливо дивилась на неї.
— Леоні?
Ізольда відчула, як стиснули її пальці.
— Я тут.
— Леоні… — мовила Ізольда й затнулася. — Анатоль, він…
Одужувала Ізольда дуже повільно. Вона ходила, їла, спала, проте поліпшення її фізичного стану було хитким і нестабільним, а в її сірих очах згас вогонь. Горе наче відсторонило її від самої себе. Усе, що вона думала й бачила, усе, що відчувала на дотик і на смак, торкалося болісних струн пам’яті.
Вечорами вона здебільшого сиділа з Леоні у вітальні й розмовляла з нею про Анатоля, поклавши свої тонкі пальці на живіт, що ставав дедалі опуклішим. Леоні слухала розповідь Ізольди про її роман з Анатолем — від першої миті їхнього знайомства до рішення боротися за своє щастя й здійснити обман на цвинтарі Семетьєр де Монмартр, про скороминущу радість їхнього потаємного вінчання в Каркасоні напередодні страшного буревію.
Проте хоч би скільки разів Ізольда переповідала цю історію, її кінець завжди лишався однаковим. Казка про неземне кохання, що його згубили лиходії.
Нарешті зима скінчилася. Розтанув сніг, хоча в лютому ранковий мороз іще тримав землю у своїх міцних лещатах.
А в Домен де ля Кад Леоні й Ізольда залишалися в полоні своєї туги. Нещасні й осиротілі, спостерігали вони за тінями та примарами на галявинах маєтку. Гості приїздили до них зрідка, за винятком мосьє Беяра та мадам Буск, котра, попри втрату маєтку після одруження Жуля Ляскомба, виявилась великодушною подругою та приязною сусідкою.
Мосьє Беяр час від часу приносив новини з поліції про пошуки Віктора Константа, який під покровом ночі втік із готелю «Де ля Рен» у Рен-ле-Бені тридцять першого жовтня й відтоді ніде у Франції помічений не був.
Поліція дізнавалася про нього на різних курортах та в психлікарнях, що спеціалізувалися на лікуванні хвороби, на яку він страждав, але марно. Держава навіть почала процес конфіскації його чималого майна. За його голову було призначено винагороду. Однак, попри всі ці зусилля, Константа ніде не було ані видно, ані чутно.
Двадцять п’ятого березня, удень нещасливих роковин фальшивого поховання Ізольди на цвинтарі в Парижі, Леоні отримала офіційного листа від інспектора Турона. У ньому він повідомляв її, що оскільки, на думку поліції, Констант утік із країни, скоріш за все, перетнувши кордон Андорри чи Іспанії, його пошуки будуть припинені. Інспектор запевнив Леоні, що втікача буде схоплено та страчено на гільйотині, якщо він надумає повернутись до Франції, і у зв’язку з цим висловлював сподівання, що мадам і мадемуазель Верньє більше не доведеться боятися, що Констант буде їм докучати.
У самому кінці березня, коли негода на кілька днів затримала їх удома, Леоні знічев’я взяла перо й написала листа колишньому приятелеві Анатоля — Ашилю Дебюссі. Вона знала, що тепер він воліє називатися Клодом Дебюссі, проте ніяк не могла наважитися звертатись до нього таким чином.
Листування допомогло заповнити порожнечу в її одноманітному житті та, що було найважливішим для її розбитого серця, підтримувало ту невидиму нитку, яка пов’язувала її з Анатолем. Ашиль розповів їй, що відбувалося на вулицях і бульварах, котрі були колись для неї й Анатоля домівкою, переповів плітки про конфлікти в Академії, про авторів у фаворі та про тих, хто знемилів, про суперечки між художниками, про зневажених композиторів, про скандали й амурні історії.
Леоні було байдуже до світу, що здавався їй тепер таким далеким, таким недосяжним, але все це нагадувало їй про розмови з Анатолем. Подекуди, в старі добрі часи, коли він повертався з Ашилем із вечірки в салоні «Ле Ша нуар», Анатоль заходив до неї в спальню й стомлено падав у фотель біля її ліжка. Леоні, визираючи з-під ковдри, зацікавлено слухала його розповіді.
Дебюссі писав здебільшого про себе, аркуш за аркушем укриваючи своїм схожим на павутиння почерком. Та Леоні не нарікала. Це відвертало її думки від власного горя. Вона сміялася, читаючи про його недільні відвідини церкви Сен-Жерве зі своїм другом-атеїстом, куди вони ходили послухати григоріанський спів. Вони навмисне сідали спинами до вівтаря, виявляючи в такий спосіб свою зневагу і до пастви, і до священика, що правив службу.
Леоні не могла покинути Ізольду, навіть якби була вільною від обов’язку та мала змогу подорожувати. Думка про повернення до Парижа була надто болісною. Бо було
