Діти капітана Гранта - Жюль Верн
На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають цілу ніч провести на воді, спитав Джона Манглса, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до побережжя.
— Сер, — відповів молодий капітан, — це усього-но зорова омана. Хвиля тільки здається рухливою, насправді вона нікуди не біжить. Це лише коливання водних молекул на поверхні моря. Киньте в воду який-небудь цурпалок, і ви побачите, що він не зрушить з місця, аж поки його не підхопить приплив. Отже, нам залишається тільки терпляче чекати.
— Й пообідати, — докинув майор.
Олбінет витяг з ящика, де зберігались харчі, кілька куснів сушеного м’яса і з десяток сухарів. Стюард аж червонів, пропонуючи таке вбоге меню, але всі їли залюбки, навіть жінки, яких чимала хитавиця анітрохи не позбавила апетиту. Справді, безнастанні поштовхи, спричинені тим, що пліт, опираючись натискові хвиль, натягував линву, були дужо набридливі. Короткі примхливі хвилі безперестанку гойдали його на своїх гребенях і так струшували, начебто він раз у раз потрапляв на підводні скелі. Інколи здавалось, що пліт справді наразився на каміння. Линва дуже стиралась, і Джон попускав її на цілий брас кожні півгодини, інакше вона б неминуче Перервалася, й пліт, полишений на самого себе, понесло б у відкрите море.
Неважко зрозуміти побоювання Джона Манглса: щохвилини линва могла тріснути або якір зірватися, і тоді б скоїлось непоправне лихо.
Надходила ніч. Червоне, наче кров, сонячне кружало, яке через променезаломлення здавалося подовжистим, уже звикало за обрієм. Остання освітлена сонцем смуга води на заході блищала і яскріла, мов срібна скатертина. Навкруг були тільки небо й вода, та ще виднівся вдалині чітко окреслений корпус непорушно застиглого на мілині “Макарі”.
Темрява швидко насувалася, і незабаром земля, що позначала виднокруг на сході й півночі, розтанула в пітьмі.
Яка ж тривожна туга охопила мандрівників на цьому тісному плоту, серед непроглядного мороку! Одні задрімали неспокійним сном, повним гнітючих марень, інші не змогли й на часину стулити повік. Світанок усі зустріли, знеможені втомою.
Почався приплив, вітер знову подув а моря. Була шоста година ранку. Час не ждав. Джон Манглс став готуватися до відплиття. Він наказав витягти якір. Але від смикання линви лапи якоря так глибоко вгрузли в пісок, що вирвати його без брашпиля, навіть за допомогою встановлених Вільсоном талів, було неможливо.
Півгодини минуло в марних спробах. Джон нетерпеливився і, поспішаючи рушати, звелів обрубати линву, хоч, кидаючи якір, позбавляв себе можливості зупинитись у морі, якщо приплив не донесе їх до берега. Але він не хотів далі затримуватися, і один змах сокири віддав пліт на ласку вітрові й течії, котра гнала його з швидкістю двох миль на годину.
Розгорнули вітрило й поволі попливли до землі, яка вирізьблювалась сіруватою масою на тлі ранішнього неба, осяяного сонцем на сході. Спритно проминули підводні скелі й обійшли їх навкруг. Але під подувом перемінного вітру з моря пліт, здавалось, зовсім не наближався до суходолу. Як же важко дістатися до берегів цієї Нової Зеландії, куди приставати було так небезпечно!
Однак о дев’ятій годині до землі лишалося вже не більше милі. Море наїжачилось підводними скелями, які підходили аж до крутобережжя. Нелегко знайти тут зручне місце, щоб висісти! Вітер помалу стишувавсь і врешті ущух. Бездіяльне вітрило тіпалось об щоглу, марно її обважнюючи. Джон звелів його згорнути. Тільки приплив гнав їх тепер до берега, але керувати плотом вже не вдавалося, а величезні водорості уповільнювали його рух.
Близько десятої години Джон упевнився: вони майже не посуваються вперед, а до берега ще залишалося не менше трьох кабельтових. Якоря вони вже не мали. Невже відплив понесе їх назад у відкрите море? Схрестивши руки, пойнятий гризотою, Джон похмуро дивився на цю неприступну землю.
На щастя — справді на щастя цього разу — стався поштовх. Пліт зупинився. Він наскочив на піщану мілину за двадцять п’ять брасів од берега.
Гленарван, Роберт, Вільсон, Мюльреді пострибали в воду. Пліт міцно пришвартували линвами до навколишніх скель. Мандрівниці, котрих передавали з рук на руки, дісталися берега, не замочивши й крайки одежі, а невдовзі й їхні супутники, несучи на собі харчі та зброю, ступили на грізну землю Нової Зеландії.
Розділ VIII
СУЧАСНЕ КРАЇНИ, ДЕ ОПИНИЛИСЬ МАНДРІВНИКИ
Гленарван хотів, не гаючи ні хвилини, рушати берегом до Окленда. Але ще зранку небо повилося в густі темні хмари, а близько одинадцятої години, коли вже всі були на березі, почався зливний дощ. Отож довелось, замість пускатися в дорогу, шукати собі якогось притулку.
Вільсон вельми вчасно запримітив печеру, видовбану водою в прибережній базальтовій скелі. Мандрівники поховались туди разом із своїм вантажем. У печері знайшлися сухі водорості, колись занесені сюди морськими хвилями. То були готові природні ліжка, на яких усі й розмістилися. Назбиравши сухого ріща, розклали біля входу багаття, і кожен зміг обсушитися.
Днсон сподівався, що злива триватиме недовго, та де там! Години минали, а дощ анітрохи не стишувався. Опівдні вітер подужчав і невдовзі перейшов у справжню бурю. Ця негода ввірвала б терпець і найтерплячішому. Та що ж вони мали робити? Вирушати пішки у такий шалений вітер та ще й з дощем було б справжнім божевіллям. А втім, перехід до Окленда однаково вимагав кількох днів, і затримка на якихось дванадцять годин не могла мати особливої ваги для експедиції, якщо лишень не з’являться тубільці.
