Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Харчі сховали в герметично закриті, непроникні для морської води ящики, спустили на пліт і міцно прикріпили до низу щогли. В сухе надійне місце поклали зброю, порох і патрони. На щастя, мандрівники мали доволі карабінів та револьверів.

Навантажили й малий якір, на той випадок, якщо пліт не дістанеться до берега під час припливу й доведеться чекати наступного в відкритому морі.

О десятій годині вода стала помітно прибувати. З північного заходу повівав ледь відчутний бриз. Поверхню моря вкрили малесенькі хвильки.

— Все готове? — спитав Джон Манглс.

— Усе готове, капітане, — відповів Вільсон.

— Сідай! — крикнув Джон.

За допомогою сплетеної з грубезної линви драбини леді Гелена й Мері Грант спустилися на пліт і влаштувалися під щоглою на ящиках з харчами; побіч них розмістились і їхні супутники. Вільсон узявся за стернове весло. Джон став біля вітрила, а Мюльреді обрубав канат, що ним пліт прив’язано до брига.

Вітрило напнулось; приплив і вітер спільними зусиллями рушили пліт до берега.

Земля лежала на відстані дев’ятьох миль, і добрий човен на веслах здолав би їх за три години. Звичайно, пліт не міг так швидко посуватися. Коли вітер триватиме, можливо, пощастить досягти землі за час одного припливу, але якщо бриз ущухне, відплив понесе пліт назад у море, й доведеться тоді кинути якоря та чекати наступного припливу. Це складне становище вельми непокоїло Джона Манглса.

Однак він сподівався на успіх. Вітер свіжішав. Доконечно треба було за час припливу — між десятою і третьою годиною дня — дістатися до берега, інакше вони мусять спустити якір, опираючись хвилі, яка нестиме їх у відкрите море.

Спочатку все йшло гаразд. Чорні вершини підводних скель і жовтаві килими обмілин поволі зникали під хвилею припливу, що піднімалася вище й вище. Потрібна була виняткова пильність і надзвичайна вправність, щоб обігнути сховані під водою рифи, щоб керувати цією нечутливою до стерна спорудою, котра легко могла збочити з наміченого шляху.

Опівдні до берега лишалося ще п’ять миль. Ясне небо дозволяло вже з цієї відстані розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора дві з половиною тисячі футів заввишки; її чудний силует дуже скидався на профіль мавпи, що викривляється, відкинувши голову назад. То була гора Піронжія, вона височіла, як вказувала мапа, достеменно на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу Паганель зауважив, що всі підводні скелі сховались під хвилею припливу. — * Крім одної, — мовила Гелена.

— Котрої? — жваво спитав Паганель.

— Он тієї, — відповіла Гелена, вказуючи на чорну цятку за милю попереду.

— Справді, — сказав Паганель, — спробуймо ж запам’ятати це місце, щоб не наразитися на скелю, бо приплив не забариться і її вкрити водою.

— Вона стримить точнісінько проти північного пруга гори, — сказав Джон Манглс. — Вільсоне, пильнуй, щоб її обминути.

— Слухаю, каштане, — відповів матрос, налягаючи усім тілом на стернове весло.

За півгодини пройшли ще півмилі. Але дивно: чорна плямка так само виступала з води.

Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля. По хвилі капітан сказав:

— Це зовсім не скеля, це якась річ, що плаває на хвилях, підносячись і опускаючись разом з ними.

— Може, це якийсь уламок щогли з “Макарі”? — мовила Гелена.

— Ні, — сказав Гленарван, — жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.

— Заждіть! — вигукнув Джон Манглс. — Я вже впізнав його, це човен!

— Човен з нашого брига! — вихопилось у Гленарвана.

— Так, сер, човен з брига, перевернутий догори дном!

— Сердеги! — скрикнула Гелена. — Вони загинули!

— Так, — відповів Джон Манглс, — і вони не могли не потонути цієї темної ночі, серед цих підводних скель, у бурхливому морі, — вони рушили назустріч смерті.

— Хай на них зглянеться небо! — прошепотіла Мері Грант.

Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на хисткий човен, що наближався до них. Видимо, він перевернувся милі за чотири від берега, і жоден з тих, хто в ньому сидів, звичайно, не врятувався.

— Цей човник може нам іще придатися, — зауважив Гленарван.

— А певно, — озвався Джон Манглс. — Тримай на нього, Вільсоне.

Матрос знову змінив напрямок, але вітер поволі вщухав, і до ялика дісталися тільки близько двох годин.

Стоячи спереду, Мюльреді спритно уникнув поштовху й підтягнув ялик до борту плота.

— Порожній? — спитав Джон Манглс.

— Так, капітане, — відповів матрос, — човен порожній і має пробоїни. Він нам ні на що не придасться.

— То ним не можна скористатися? — спитав Мак-Наббс.

— Ні в який спосіб, — відповів Джон Манґлс. — Хіба що спалити.

— Шкода, — сказав Паганель. — Ми могли б у цьому ялику дістатися до Окленда.

— Нічого не вдієш, пане Паганелю, — сказав Джон Манглс. — А втім, я волію плисти бурхливим морем скорше ось на такому плоту, ніж на крихкому ялику. Досить навіть слабкого вдару, і його розтрощить на скіпки! Отже, сер, з ним нам немає чого робити.

— Як хочете, Джоне, — мовив Гленарван.

— Рушай, Вільсоне, — гукнув молодий капітан, — Тримай до берега!

Море мало підніматися ще з годину. За цей час пліт пройшов, дві милі. Але по тому бриз майже ущух і, здавалось, став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало навіть одцосити в море. Джонові не випадало вагатися ні хвилинки.

— Кидай якір! — вигукнув він.

Мюльреді, що стояв напоготові, кинув якір на