Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Ероут знає про скарб тоба. Знає! Але не має браслета, з допомогою якого відкривається ота потвора. Зате знає того, хто має ключ…

У нас залишилося дуже мало часу, — перекривляв говірку голландця. — Тиждень, два, а може, всього лише день…

Значить, у Тусуклаїнгу з’явиться той, хто має ключ. І буде це, як каже той пройдисвіт, через тиждень-два, а може, й справді, навіть завтра?

У нас лишилося дуже мало часу… — вхопився за шматок фрази.

… у нас…

У НАС?

Виходило одне — Ероут розраховує на співпрацю з Бойд ом і до того ж — на вигідних умовах.

Але ж, стривайте, чому Алістер повинен домовлятися з будь-ким, у кого немає ключа від сейфа? Яке він має на це право? До двохтисячного року заплачено оренду, а далі, після останнього бомкання годинника, що почне лічбу першої секунди двохтисячного, СЕЙФ ПЕРЕХОДИТЬ У НЕЗАПЕРЕЧНУ ВЛАСНІСТЬ БОЙДА!

— Ха-ха-хаІ — засміявся Алістер і додав з артистичним розшаркуванням, — Чефаль ла ма, чефаль ла ма… на вас усіх.

Нарешті він розставив усе по поличках і може дозволити собі спокійно вмоститися у кріслі. А Ероута пошле під три чорти. Він йому не страшний. Тільки той, хто прийде з ключем…

… у нас залишилося дуже мало часу…

… о-о-о, того Бойд не випустить із своїх пазурів. І немає чого навіть спілкуватися з Ероутом! Невже старенька Європа з глузду з’їхала, чи її підточила комуністична ідея братерства і рівності усіх з усіма?

… ха-ха-ха, продовжував посміюватися Алістер. Тепер він зручно сидів у фотелі, поклав ногу на ногу, до того ж весь час калатав однією, як йому заманеться, навіть на раз-два.

Виходить, Джо Ероут — пройдисвіт і до того ж комуніст, коли прийшов з пропозицією розділити скарб. Прийти сюди, де комуністами свого часу нагодували крокодилів?

Нарешті самоаналіз Бойда, яким займався впродовж усього життя у Тусуклаїнгу, не підвів. І можна тепер вибачити собі миттєву розгубленість перед задрипаним екстрасенсом Ероутом, котрий спробував нагодувати його химерними здогадками.

Фе…

Та що з того, що Ероут воював тут і тлумив тоба? Якби мудрий був, то не дозволив би комусь іншому заволодіти ключем від скарбу. Тепер (Бойд крекнув) вік не той, не поскачеш і не підскочиш, як замолоду, та й сила в руках не та.

Глянув на свої довгі, посновані темними набубнявілими жилами руки з тонкими кістяками довгих пальців. Згинаючись, пальці скрипіли і хрустіли, лише нігті залишалися твердими. Бойд користувався великими кравецькими ножицями, підстригаючи їх.

А зараз дозволить собі лише один келишок — за те, щоб Алістер першим зустрів того, хто прийде до банку з ключем. Він, а не Ероут.

Алістер наповнив склянку та проковтнув пійло одним ковтком. Однак поки великий клубок алкоголю перекочувався у ротовій порожнині, в голові блиснула думка, яка і примусила його аж квінькнути, — бо уся порція одним махом пішла у стравохід, боляче і пекуче, занадто тісно, як на його горлянку.

Ероут, котрий, вочевидь, знає, у кого ключ від сейфа, може спокійнісінько обійтися без послуг Бойда. Цей пройдисвіт просто-напросто домовиться з тим, у кого є ключ. А кому захочеться трубити на весь Тусуклаїнг про скарб тоба? Кому?

Бойд не міг навіть припустити, що може статися по-іншому. І не треба навіть думати про таке.

— Бр-р-р, — затряс головою від навали нових здогадок, які безальтернативно могли викреслити його від тих, хто відкриватиме браслетом із знаком лева сейф № 1. Нёвже йому доведеться тільки спостерігати за тим, як з левового черева посипляться…

О, ні!

Знову хлюпнув у склянку і заричав, ощетинився до невидимого ворога, якого міг залучити до своєї компанії тлустий голландець.

Від телефонного дзеленчання аж підскочив. Дивився, намагаючись розгледіти, як ріже повітря, сперте випарами алкоголю, телефонний дзвінок, але нічого так і не побачив за п’яною маячнею, тому нехотячи взявся за слухавку.

— Ми домовлялися зустрітися з вами, високоповажний сер Бойд, — вибили дрібненькі молоточки в слухавці.

— Он як! — варіацією музичного вибивання простукотів і собі Алістер.

У слухавці засопіло.

— Вам що, немає діла до того, що сховано в тельбусі тієї звірюки? — закалатали, задзвеніли окрестрові тарілки, відновлюючи перервану музичну тему.

— А вам що до того, високодо-о-остойний пане Ероут? — тішився Бойд, на очах якого зримо постало багатоголосся симфонічного оркестру, яким він так до ладу диригує. — Якщо у вас є ключ, прош-ш-ш-шу, відчиняйте, ніхто вам не боронить.

— Що? — вибухнув Ероут у зовсім іншій тональності. — Ви що, хочете усе-усе передати до рук якомусь задрипанцю на зразок того опудала, що гонорово брязкає ключами від банківського сховища, а в кишені, крім дулі, нічого ніколи не мав?

— Ви часом не перехилили зайвого келишка? — аж підстрибував Бойд од стаккато[32] разом з кубиками льоду у майже порожній склянці. — Якщо у вас є щось цікаве розповісти, окрім відомої мені давно характеристики Калі, я завтра прийму вас о дев’ятій.

— Зрештою, ні, о дев’ятій мені оте опудало, як ви назвали головного хранителя банківського сховища, розповість, чи не було ще цікавих відвідувачів, які даремно мріють про сейф № 1, не маючи ключа. Тож чекаю о десятій.

Алістер поклав слухавку і сам запишався собою. Він навіть кілька разів погойдався на пальцях з носка на п’ятку і вирішив з такої оказії зробити ще декілька ковтків. Ну, може, просто ковточків.

Бойд таки влив у себе добрячу порцію і не зчувся, як заснув, сидячи у кріслі.

Зранку хороший настрій не залишив