Віннету І - Карл Фрідріх Май

мені потрібно з підкресленою байдужістю, ніби без конкретної мети і завиграшки, підняти з землі зброю, поставити її біля свого правого коліна так, аби дуло цілилося куди слід, і вистрелити. Це надзвичайно складно, тим більше, що використовувати можна лише праву руку, бо якщо орудувати обома, то все вже не буде виглядати так безневинно й ненароком, як мало б. Втримати зброю однією рукою біля стегна й непомітно вистрелити вдається лише одиницям. Я вже не кажу про те, як важко в такій позиції влучити, адже немає можливості прикласти око до прицілу. А сама ціль складається лише з двох ледь помітних крапок посеред маси листя, яке колишеться вітром і мерехтить у мінливому полум’ї багаття!

Саме це й мав на увазі Віннету, коли говорив про постріл із коліна, який іноді називають ще пострілом від стегна. Сам він був дуже майстерний у цьому. Мені було особливо складно здійснити такий постріл, оскільки мій карабін надзвичайно важкий і втримати його однією рукою практично неможливо. Але наполегливі тренування таки дали мені бажаний результат, навіть коли ціль була ледь помітна.

Якщо інші задовольнилися безрезультатними пошуками, то Віннету через якийсь час знову підвівся й пішов у чагарі, щоби подивитися. Його не було понад годину.

— Там нікого немає, — сказав він. — Мабуть, Сем Гоукенс таки помилився.

Але, попри це, він подвоїв охорону й наказав вартовим бути дуже уважними та якомога частіше обходити табір. Аж тоді ми полягали спати.

Мій сон був неспокійний. Я раз у раз прокидався, а снилися мені короткі і неприємні сни про Сантера з його трьома друзями. Це було зрозумілим наслідком нашої з ними зустрічі, але коли ми вранці повставали, то після цих снів його особа набула для мене особливого значення, і позбутися цього відчуття ніяк не вдавалося.

Поснідавши м’ясом і борошняною кашею на воді, Інчу Чуна зі своїми дітьми вирушив у дорогу. Перш ніж вони пішли, я попросив дозволу супроводжувати їх принаймні якусь частину шляху. Щоби вони не думали, ніби я хочу довідатися місце розташування золота, я розповів їм, що не можу позбутися думок про Сантера. Я сам собі дивувався, бо ще вранці переконав себе, що все гаразд і підстав для хвилювання немає. Мабуть, сни таки впливали на мене більше, ніж я собі думав.

— Мій брат не повинен турбуватися про нас, — відповів мені Віннету. — Але щоби заспокоїти його, ми ще раз пошукаємо сліди. Ми знаємо, що Вбивча Рука не прагне золота. Але якщо він пройде з нами хоч трохи, то може здогадатися, де сáме шукати золото, і потім його вже не відпустить лихоманка, яка змушує блідолицих жертвувати душею і тілом у гонитві за цим смертоносним пилом. Тож ми просимо тебе не йти з нами не через недовіру, а з любові.

І я був змушений задовольнитися такою відповіддю. А Віннету ще раз оглянув довколишні кущі, не знайшов жодного сліду, і вони пішли. З того, що вони пішли пішки, я зробив висновок, що родовище золота розташоване неподалік.

Я ліг у траву, запалив люльку і розмовляв із Семом, Діком та Віллом, намагаючись заглушити в собі безпідставні, на мою думку, тривоги. Але заспокоїтися все одно не вдавалося. І незабаром я підвівся з трави. Щось змушувало мене рухатися. Тож я закинув рушницю через плече і пішов собі. Можливо, я натраплю на якусь звірину, і це відірве мене від тривог.

Пуебло племені гопі в Арізоні. 1906 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.

Інчу Чуна вийшов із табору у південному напрямку. Тому я пішов на північ, аби не складалося враження, ніби я вистежую їх.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин я, на своє здивування, побачив сліди трьох осіб. Вони були взуті у мокасини. Я зміг розрізнити пару великих ніг, пару середніх і третю — меншого розміру. Сліди були свіжі. Мабуть, це були Віннету, Інчу Чуна та Ншо-чі. Вони спершу пішли на південь, а потім таки повернули на північ, аби збити нас із пантелику. Ми мали б думати, що золота жила знаходиться на півдні.

Чи мав я право йти далі? Повертаючись назад, вони побачать мій слід, а я не хотів би, щоби вони запідозрили мене у недобрих намірах. Але й повертатися до табору я теж не хотів, а тому пішов на схід.

Та вже незабаром я зупинився, бо зауважив ще один слід. Роздивившись, зрозумів, що це сліди чотирьох чоловіків у чоботах зі шпорами. Я відразу ж подумав про Сантера і трьох його супутників. Слід вів туди ж, куди пішли обоє вождів, і починався із чагарів, серед яких росли ще вкриті листям дуби. Саме туди я і подався.

Все було правильно: слід вів із цих кущів, і коли я продерся всередину, то побачив чотирьох прив’язаних коней, на яких їхали Сантер і його люди. Отже, вони таки повернулися! Навіщо? Ясна річ, через нас. Без сумніву, вони подумали саме так, як і припускав Віннету. Отже, Сем Гоукенс учора ввечері не помилився, він справді бачив два ока, але прогнав шпигуна своєю гарячковою поведінкою ще до того, як вистрелив. Це означає, що нас підслуховували. Так Сантер намагався з’ясувати, коли настане сприятливий момент для здійснення задуманого. Але ж це місце було занадто далеко від табору. Цікаво, як саме він міг стежити звідси за нами.

Я уважно оглянув дерева — високі,