Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Який день вони йдуть спокійно, тримаючи курс на північ Суматри.

— З нами буде все гаразд. Буде, буде! — повторювала й повторювала Марта щоразу впевненіше, голосніше, намагаючись пересилити власні сумніви…

Очевидно, вона не позбудеться їх до тих пір, поки не візьме Майкл усе в свої руки і не вирве її з примарного світу здогадок і припущень. Чи розсіються вони, як сон в мить пробудження від стуку в двері, коли вона зіскакувала з канапи, на якій непомітно задрімала, і так квапилася відчинити двері, щоб побачити за нею Майкла, а там… Ероут? Даві?

Марта сумно посміхнулася. І як немила думка про те, що їх з’єднав браслет із знаком лева, однак нікуди дітися од цього не могла, хоч як її сентенція про це не обездумлювалася з часом. Гонитва за скарбом он як повивертала душі навиворіт, і якби Майкл теж поклав око на багатство, чи не відчула б цього? Сто тисяч разів сама себе про це запитувала і давала одну й ту ж відповідь. Вони з Майклом, наче пара запряжених в одну упряж коней, тягнуть за собою таємницю браслета, щоб зробити її надбанням тих, у кого силоміць відібраний.

Во, прибацана ментальність!

Вона бідна, як церковна миша, зате гонорова, робить такі щедрі жести ціною власного життя… Хіба хто в таке повірить? Мабуть, ніхто, крім її Майкла, передусім. Він їй вірить і вважає, що вони правильно чинять.

— Вірить, вірить, вірить! — шепоче і підставляє розпашіле обличчя назустріч вітру.

Та насолоджуватися вранішньою прохолодою зовсім нема коли, їй треба готуватися годувати сина. На денці бочівки ще є прісна вода, якою обтирає груди, важкі, набубнявілі, живі.

Майкл підійшов, переступив бочівку. Озирнулася — він так близько, що вже нічого не бачить, крім його очей, у яких по вінця світла. Обняла, — знову під його вустами стільки життя, стільки бажання, стільки влади над її серцем.

— Марто, моя Марто! — його голос звучить глибоко й всепроникно.

Заплющила очі, притулилася розпашілою щокою до його плеча і все ж з-під опущених він побачила, як у кутиках його очей зібралася сльозинка. Марта побачила її, а в голові важкою луною дзвона бовкнули три слова: я плакатиму теж…

— Напевне, решта не має ніякого значення, правда? — відповіла питанням. — Нічого не змінилося, тільки ми стали багатші. Тепер нас троє…

— О-о-о, — зринуло мимохіть. — У тюрмі ви мене двоє втримували, ти і наш син. Я навіть чув, як він плаче, там, у другому куті…

— Так, ми тужили за тобою.

Узяв її маленьку руку, цілував. Холодне біле сяйво браслета наштовхнуло ще на одну думку:

— Дивно, але ми самі сотворили для себе такий довгий шлях. І йдемо.

Марта не відповіла. Не хотілося казати нічого, бо була в глибинах свого сумніву, більш реального, ніж просто слова, такого зримого, як ота сльозинка.

З браслетом усе закінчиться, тут час мав конкретний вимір, а от у них з Майклом він тільки народився.

… Йдемо…

— … уа-уа-уа, — долетіло ясно, солодко і різко обірвало перегони її думок.

Посмішкою зустріла голос, який продовжував їх спільну сутність.

Надійшов час годувати сина.

Джо Ероут зайшов до приміщення «Бойд банку», коли Алістер посилав чергові прокльони на адресу китайської наволочі. Весна не за горами, а він знову сам не потягне ремонт усього будинку.

Нудьгуючий клерк миттю опинився біля респектабельного відвідувача.

— Чим можу допомогти? — розібрав Ероут за другим разом, бо клерк попервах, як і належить, звернувся до нього індонезійською мовою.

— Хотів би орендувати у вас невеличкий сейф, — грав вар’ята Джо, мало не притискаючи до грудей напханий усіляким шматтям чорний шкіряний кейс.

— Момент, — прощебетав адміністратор. — Цим у нас займається пан Алістер Бойд, власник банку.

— Окей! — підстрибнуло усередині Ероута, коли почув потрібне ім’я.

Один пункт його плану можна спокійно викреслити. Відтепер Джо Ероут знає, що матиме справу не з виконавчим директором, а з самим власником.

О-го-го, це набагато полегшувало справу, але жодного емоційного відхилення в межах наміченого, обсмоктаного, виваженого, а тому такого догматичного, не міг собі дозволити. Навіть зайвого зневажливого руху на обличчі, коли спілкувався з індонезійцем. То ж бо й воно, — недарма товкся у цю глухомань автобусом і витовк, висидів, як курка на яйцях, план своїх дій. Клац — один пунктик уже відпав. Один-нуль — на його користь.

— До ваших послуг, — почув біля себе.

Алістер уже встиг обмацати нового клієнта поглядом, навіть, як видалося Ероуту, зробити рентгенівський знімок з його банківського рахунку.

— Алістер Бойд, — гречно вклонився. — Слухаю вас.

— Джо Ероут, голландський бізнесмен.

Джо повагом викладав свої бажання і Бойд, все ще перебуваючи під впливом вранішніх розрахунків про те, що доведеться знову казна-що вигадувати, аби нашкребти на ремонт не за свій кошт, лише робив вигляд, що слухає, навіть задля годиться кілька разів схвально похитав головою. Оренда сейфа — копійчана справа. А апломбу, гонору скільки у цього грошовитого одоробала, — більше ніяких емоцій прибулий європеєць не викликав.

І лише коли незмінний начальник охорони Фантабеан Калі, в обов’язки якого входило супроводжувати клієнта до приватних сейфів і завжди бовваніти за їх спинами, клацнув вимикачем при вході до сховища, Бойд вловив дивний погляд клієнта. Ероут, цей голландський бізнесмен, чи хто він там насправді, не слідкував за жестами Алістера, який проводив його до вільних шухлядок, а нишпорив поглядом відразу скрізь. Очі бігали туди-сюди, не знаходячи потрібного. І тільки натрапивши на