Браслет із знаком лева - Леся Холодюк
Відтоді, як Рідхусанга влаштувала перед чоловіком справжню полум’яну промову, гідну лаштунків ООН, Алістер не без цікавості переглянув ставлення до неї. Саме з її допомогою перетворився на аматора-етнографа, і навіть хизувався своїм хоббі, скрізь і всюди випинаючи свою другу, етнографічну пристрасть.
А чому б і ні, це ж так благородно — вивчати побут і звички, ремесла та мистецтво тоба-батаків, чи не найбільшої народності, яка осіла в Тусуклаїнгу.
Тільки жіночка його, оте окате індонезійське стерво, стала гоноровою і здебільшого відмовчувалася. Як не підступав Алістер до своєї половини, як не намагався відновити контакти, але усе марно. Іноді йому здавалося, що Ріде кидає на нього погляди і від них Бойду ставало не по собі, — дружина бачила його наскрізь.
Від щоденного обмірковування підходів до дружини мозок і нервова система Алістера виснажились більше, ніж гадалося. Інакше й не витлумачити те, що він утнув минулої ночі. Це все ота ритмічна дурниця в голові закрутилася, коли вір позіхнув і натиснув кнопку дистанційного управління, щоб виключити телевізор. Йому набридло дивитися, як нахабно вигарцьовували вперед-назад бедрами учасники якогось фольклорного танцювального гурту, але батарейка сіла і як її не тряс Алістер, хлопці й далі на екрані заклично демонстрували свої наміри.
Бойд вилаявся, але вставати з ліжка таки довелося. Він ступив кілька кроків і, чорт забирай, на весь екран заблимали туго обтягнуті шкіряними штаньми чоловічі бедра. Вони так багатообіцяюче робили еротичне на в такт музики, що Алістер притримав палець на клавіші вимикача. І лише коли знову пішли загальні плани танцю, виключив телевізор. Однак в голові вже крутилася ота ритмічна дурниця і заклично бехкали барабани: спробуй і собі отак вперед-назад, вперед-назад. Раз-два… раз-два…
Алістер крутнув бедрами вперед-назад і саме у ту хвилину відчув… Він не хотів цього, але удари барабанів підстьобували до більш рішучих виявів чоловічої потенції. А думка, яка тут же з’явилася і вистрибнула казна-звідки, ритмічно сіпалася разом з його членом і підспівувала: «І твоя Рі-і-і-де не всто-о-о-їть і ти ві-зьмеш її у сві-і-і-й по-о-о-лон». Алістер зробив ще кілька таких танцювальних кроків і остаточно переконався у правильності власних намірів.
Перед дверима кімнати Ріде знову зробив раз-два і гонорово натиснув на клямку.
Дружина читала в ліжку, нічний світильник з направленою лампою висвітлював лише книжку та її руки. Більше нічого. Та коли Алістер рвучко (раз-два) зайшов до кімнати, жінка опустила книжку і в полі світла опинилося одне її обличчя. Здивовані очі. Не перелякані, це точно, хоч як не соромно про це згадувати Алістеру, а просто здивовані, наче якийсь знайомий прийшов повернути десятку, позичену багато років тому і про яку навіть забуто, хоч як не личить таке банкіру.
І Алістер розгубився. Якби він зробив ще раз оте трикляте на, то може б і вийшло щось. Але танцювати перед Ріде — це вже занадто. Бойд стояв перед дружиною безпорадний і занімілий, куди там до ритмічного раз-два.
Спочатку Алістер побачив, як від здивування розширюються її круглі очі. Дружина опустила їх долі і напрям погляду вказував, що вона таки дивилася, як на очах її чоловік втрачав свою статеву гідність. І не треба було Алістеру тієї миті йти у неї на повідку, — безсвідомо, по інерції й собі нахилив голову.
Овва! Його гордість скрутилася калачиком і безнадійно загубилася під піжамними штаньми.
Ріде спочатку пирснула, а по хвилі вибухнула справжнім іскристим сміхом, — вона зрозуміла і розгадала намір свого чоловіка.
— Ти що, гадаєш, я заплачу за твої обійми нашими скарбами? Ніхтб, крім тоба-батаків, не має на них права! Затям це собі, і перестань удавати великого знавця етнографії, гравець з тебе, видно, нікудишній.
— У, відьмисько, — прошипів Алістер, крутнувся на одній нозі (раз-два) і подався геть.
Бехнув дверима і зі злості й собі кілька разів зігнувся у поклоні, намалювавши на обличчі дурнувату посмішку:
— Чефаль ла ма… чефаль ла ма…
Нічого не лишалося, як зганяти злість на китайцях.
5
Чому ніколи не набридає дивитися на хвилі? На величезні, заввишки з бунгало, або на ледь помітні, схожі на тремтіння шкіри, з ненажерливими язиками або з несподіваними розсипами бризок, залежні від пори року, від дня і ночі, навіть від особистого настрою. У них завжди своя магія і свій плин. Тут усе розмірене, таїть природний зміст речей.
Так і думки потребують певного темпу, але скільки води втече, поки розберешся у вирі власних проблем, розкладеш усе по полицях. Добре було б отак відразу повернутися до тями, до здорового глузду. І щоб усі страхи попливли за хвилями, нехай сатаніють там, за бортом. Бо тут вона разом з Майклом, тут її світ, її відлік часу.
Більше вони не зустрічали літака, що низько пролітав над ними. Це втішило. Однак попереду стелилося безмежжя бентежного океану, над яким могли літати тільки реактивні літаки. Попереду — після Мальдівських островів — жодного обжитого острівця аж до Суматри, так казав Фатухелу. Практично, ніякої надії на те, що вони зустрінуть якесь судно.
— У цій порі подібні маневри тільки для божевільних, — додав Ліан і зробив при цьому круглі очі. — Але зі старим синдбадом ми не пропадемо.
Авторитет Фатухелу виріс в очах Ліана майже до божественного, тож хлопець перетворився на тінь старого ліхтарника і як тільки згадував його ім’я, робив круглі очі
