Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Так. Я бачив твоє майбутнє. Розповісти тобі?

— Так, будь ласка, — швидко і схвильовано попросила вона. — Щó принесе мені майбутнє?

— Воно не принесе тобі нічого, а, навпаки, забере дещо дуже важливе для тебе.

— Щó це? — злякано запитала вона.

— Твоє волосся. Через кілька місяців ти втратиш його, і твоя голова буде лисою, як повний місяць. І тоді я надішлю тобі свою перуку. Бувай здорова, ти, сумний місяцю!

Він засміявся і повернув свого мула від неї. А вона закрила обличчя руками від сорому, що дала осміяти себе.

Порядок, у якому ми їхали, встановився сам собою. Інчу Чуна, Віннету, Ншо-чі і я були на чолі. Потім їхали Гоукенс, Стоун і Паркер, а за ними — тридцять апачів, які змінювали одне одного на посту наглядача за тягловими кіньми.

Ншо-чі сиділа в сідлі по-чоловічому. Я вже знав, що вона чудово їздила верхи і була витривалою. Якби нам зустрівся хтось, хто не знав її, то подумав би, що це молодший брат Віннету. Але уважне око не могло не зауважити особливу ніжність і м’якість рис обличчя та тіла. Вона була гарною, справді гарною, попри чоловічий одяг.

Що стосується мого нового коня, то вже незабаром стало ясно, що я зробив дуже вдалий обмін. Він був незрівнянний під час галопу, спокійно і впевнено їхав клусом, невтомно рухався ступою. Його легені, здається, були безрозмірними. Кінь Віннету був таким же чудовим, як мій, і звали його Ілчі, що означає «вітер». Плем’я мескалеро вміло виводити породистих коней, а обидва ці жеребці були з найкращих. За час свого перебування у пуебло я жодного разу не бачив місця, де розводять цих жеребців. Усі ці тижні були зайняті моїм «навчанням», тож на огляд місцевості не залишалося часу.

Мої друзі розділяли зі мною мою радість, особливо Сем, який хоч і не пропускав жодної нагоди обізвати мене ґрінгорном, насправді був дуже гордий за свого колишнього учня і пишався моїми успіхами як своїми.

Початок нашої подорожі був спокійний, без жодних подій. Як уже згадувалося, апачам знадобилося п’ять днів, щоб переїхати від місця нападу до пуебло на річці Пекос. Те, що тоді треба було перевезти ще чимало поранених і полонених, сповільнило рух. А тепер ми вже через три дні доїхали до місця загибелі Клекі-Петри. Ми розташували свій табір на північно-східному боці цього терену. Апачі знесли каміння і поставили на місці злочину простенький пам’ятний знак. А Віннету, потрапивши сюди, став ще серйознішим, ніж завжди. Тут я переповів йому, його батькові і сестрі історію життя Клекі-Петри.

Наступного ранку ми рушили далі, але спершу повернулися на ту саму стежку, бо саме вздовж неї ми проводили виміри. Нарешті ми опинилися на місці, де нашу роботу так раптово обірвав напад. Віхи ще стирчали в землі, і я відразу міг би взятися до роботи, але спершу треба було залагодити кілька важливіших справ.

Після бою апачам не спало на думку поховати мертвих білих і кайова, і їхні тіла досі тут лежали. Роботу взяли на себе хижі тварини, ясна річ, виконавши її своєрідним чином: довкола були розкидані кості, деякі з них були цілком обгризені, а де-не-де ще догнивали шматки плоті. Це було жахливо — зібрати всі ці останки і поховати їх у спільній могилі. Це робили ми з Семом, Діком і Віллом. Апачі не брали участі в похованні.

За цим заняттям минув день, тож я почав свою роботу аж наступного ранку. Воїни апачів подавали мені необхідні прилади, але найбільше допомагав Віннету. Його сестра теж не відходила від мене ні на крок. Тепер це була цілком інша робота, ніж раніше, коли мене оточували неприємні люди. Ті червоношкірі, які не працювали з нами, вешталися довкола і приносили вечорами впольовану дичину.

Неважко здогадатися, що в таких умовах робота моя просувалася дуже швидко. Попри те, що ділянка була не найпростіша, я вже через три дні дійшов до місця, де закінчила свою роботу інша група, і тепер мені потрібен був ще тільки один день, аби впорядкувати всі записи. Відтак усе було готово, і це тішило, бо наближалася зима. Ночі були вже відчутно холодними, тож ми підтримували вогонь аж до ранку.

І хоча, як я вже казав, апачі допомагали мені, я не можу сказати, що робили вони це охоче. Просто виконували накази своїх керівників: інакше вони точно сторонилися б мене. Кожен, хто працював зі мною, щиро тішився, коли міг нарешті піти геть. А вечорами тридцятеро воїнів лягали спати значно далі від нас, ніж це годилося хоч би з поваги до вождів. А ті теж це помітили, але мовчали. Та Сем, зауваживши це, сказав мені:

— Вони зовсім не рвуться до роботи. Таки правду кажуть про червоношкірих, що вони добрі мисливці і сміливі воїни, але ледачі, як ведмеді. Вони не люблять працювати.

— Те, що вони роблять для мене, зовсім не важко, і я би взагалі не називав це роботою, — відповів я. — Їхнє небажання має цілком інші причини.

— Справді? Які ж?

— Здається, вони таки повірили в передбачення свого шамана більше, ніж у ваші, любий Семе.

— Можливо, але це якось по-дурному з їхнього боку.

— Моя робота їх також відлякує. Ця земля належить їм, а я міряю її для інших, для ворогів. Про це також не слід забувати, Семе.