Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Як я можу тобі допомогти?

— Ти мусиш піти в «Континенталь» і розповісти радянським офіцерам все, про що я тільки-но говорив з тобою.

— Добре, я зроблю це. Але чому ти не підеш туди сам?

— Готель блокований бандерівською поліцією з Ляйму. Якщо мене схоплять, справа провалиться. А ти німець, вони не звернуть на тебе уваги.

— Можливо, ти маєш рацію, але ж…

— Ох, Вольфе, коли б ти знав, як моє серце рветься додому. Там на мене чекає дружина, син. Вони сняться мені кожної ночі. Ти розумієш, друже…

— Розумію, — промовив Тегарт, і очі його потепліли.

— Фальшивки Керка мені не страшні. Совість моя чиста. Я тобі по честі скажу, коли про архів стане відомо нашим, коли ті хлопці, що заховані від радянської комісії в замку Торнау, повернуться додому, я вважатиму, що виконав свій обов'язок. А поки це не так, я буду останнім мерзотником, якщо кину напризволяще півтори тисячі юнаків. Містер Керк посилає мене завтра до них у Зальц нібито як представника радянської комісії по репатріації. І я поїду. Вони молоді, Вольфе. І ніхто не сміє ламати їхнє життя. Звичайно, можна було б вигадані якісь мотиви, пересидіти у тебе, але як не крути — це підлість. Ти віриш мені?

— Вірю, Тодоре, — тихо промовив Вольф. — Ти не хвилюйся, я зроблю все, як ти просиш. Там, у комісії, я скажу і про тебе. Скажу, щоб не зважали на американські фальшивки. До речі, про тебе може розказати Макс…

— Дід! Він живий? — стрепенувся Крайніченко.

— Він поїхав додому з партією радянських військовополонених, що прийшли до Мюнхена разом з нами. Ми згадували про тебе. Макс розумний і щирий товариш.

— Спасибі, Вольфе. Це ти порадував мене. Ну, бувай здоров. Вже час мені.

— Зажди. Тут до нас увечері заходив Андре. Про тебе він говорив якось непевно, але тепер я розумію його. Він просто не все знає. Хлопець теж просив мене піти до «Континенталю». Навіть листа залишив. Ти зажди, я зараз винесу його, почитаєш, можливо, в ньому є щось і про тебе. Згарячу хлопець і наплутати міг.

Незабаром Тегарт повернувся з папірцем у руках. Федір розгорнув його і, підійшовши ближче до вікна, прочитав:

«Товариші! Тієї ночі, коли ви прибули у Мюнхен, американці вивезли наш табір із Ляйму. Близько півтори тисячі юнаків заховали од вас у замку Торнау поблизу Зальцкаммергута. Нас обдурюють, залякують, агітують їхати куди завгодно, тільки не додому. Я спробував пробитись до вас у «Континенталь» і ледве не поплатився за те життям. Повертаюсь до табору з надією, що ви скоро приїдете туди. Поспішайте, товариші! Просимо вас, як братів рідних. Не дайте загинути! Допоможіть повернутись на Батьківщину.

Андрій Гаркуша».

— Ні, Вольфе, тут усе правильно сказано…

Вони попрощалися коло хвіртки. Старий Вольф ще довго стояв біля паркана, спершись на штахети, а коли повернув до будинку, на порозі його зустрів Віллі. Кліпаючи сонними очицями, хлопчина запитав:

— Тату, хто це приходив?

— Клаус…

— Хто? — не розібрав спросоння Віллі.

— Клаус Штьортебеккер. Не чув про такого?

Вольф обняв сина за худі плечі і повів до кімнати.

— Іди лягай спати.

— А хто він такий, Клаус?

Вольф сів на ліжко поруч із сином і замислився.

— Він був корсаром. Гроза багатіїв і надія бідняків, його боялась навіть королева Данії і Норвегії — Маргарита.

Сон у Віллі неначе хто рукою зняв. Він дивився на батька зачудованими очима.

— Розказуй, тату, розказуй.

— Їх називали «Справедливими». Вони були безстрашні і великодушні, добре знали, що таке — бойова дружба. Коли Клауса засудили до страти, він, бажаючи врятувати своїх товаришів, поставив перед суддями таку умову: «Я берусь після того, як мені зітнуть голову, пробігти вздовж шеренги моїх побратимів. І всі ті, кого я помину, мають бути звільнені».

Гамбургський суддя Симон Утрехтський дав згоду. Після удару сокири Клаус піднявся з плахи і побіг. Підступний суддя кинув йому під ноги колоду. Падаючи, Клаус вчепився йому в горло і задушив на смерть.

Старий замовк. Над горами зіп'явся місяць і заглядав у вікно, але Віллі не помічав його. Він дивився на батька, у його чисті, глибокі і теплі очі.

Перевалюючись на вибоях дороги, машина спускалася вздовж камінної стіни до нижньої брами. Федір Крайніченко виглянув у вікно. Сіре громаддя замку Торнау звисало над дорогою, мов велетенський хижий птах. Федір знав, що з вікна замку за ними стежить Керк. Він рано-вранці прибув у готель і довго напучував Федора, як слід поводитися з діпістами. «Ви повинні зробити все, щоб ці хлопчаки забули навіть думати про повернення до червоної Росії. Від того, як вам пощастить виконати це завдання, залежить ваше майбутнє. Більше того. Я буду відвертим — на карті ваше життя».

Федір знав про це і раніше. П'ять років смерть стереже його за кожним рогом, а звикнути до її пекельної усмішки несила. Крайніченко розстебнув комір. Щось здавило йому горло, ніби зашморгнулась на шиї петля. Страшенно не хотілося помирати саме тепер, коли знайдено вихід. «Вольф, мабуть уже в «Континенталі», обіцяв піти зранку».

За брамою їх оточила галаслива юрба діпістів. Вони зазирали у вікна, щось кричали, погрожували.

— Виходить, продали на цей раз союзнички!

— Хіба їм можна вірити?

— Спекулянти, деруть за живе і мертве!

— Запрошували люди у квітучі краї, так ні, не поїхав, йолоп!