Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Так. І ви також побачите мене знову, бо моє серце приведе мене знову до вас.

— Моя душа рада чути це. Інчу Чуні справді прикро, що ти говориш про якесь інше завдання. Хіба ти не міг би бути щасливим у нас?

— Цього я не знаю, я ще занадто мало був тут із вами, щоби відповісти на таке запитання. Мабуть, це буде, як у тій історії з двома птахами, які сидять у тіні одного дерева. Один із цих птахів харчується плодами дерева і залишається на місці. А другому необхідна ще й інша їжа, тож він мусить полетіти геть.

— Але повір мені, що ми здатні дати тобі все, що тобі потрібно.

— Я не сумніваюся в цьому ні на мить. Але коли я говорю про їжу, то не маю на увазі харчі для тіла.

— Так, я знаю, що блідолиці постійно говорять про поживу для духу. Я дізнався про це від Клекі-Петри. Йому бракувало у нас цієї вашої поживи: тому він іноді бував сумним, хоч і приховував це від нас. Ти молодший, ніж був він у той час, коли прийшов до нас, тож тебе ще більше тягнутиме кудись далеко. Тому ти мусиш дати собі волю. Але ми просимо тебе повернутися. Можливо, після цього у твоїх потребах щось зміниться, і ти зможеш почуватися добре і серед нас. Але я хотів би запитати тебе, що ти робитимеш, коли повернешся назад до міста блідолицих.

— Цього я ще не можу сказати.

— Ти повернешся до людей, які прокладають стежку для вогняного коня?

— Ні!

— Це правильне рішення. Ти став братом червоношкірих і не можеш працювати разом із тими, хто хоче вкрасти нашу землю. Але там, куди ти їдеш, ти не зможеш жити з мисливства, як тут. Тобі потрібні будуть гроші, а Віннету казав, що ти бідний. Ти міг би отримати гроші, якби ми не напали на вас. Тому мій син попросив мене запропонувати тобі якесь відшкодування. Хочеш золота?

Після цього запитання він подивився на мене так суворо і так уважно, що я не зміг би відповісти ствердно. Він хотів випробувати мене.

— Золота? — запитав я. — Ви не забирали у мене золота, тож я не маю права вимагати його від вас.

Це була обережна відповідь, не ствердна, але і не заперечна. Я знав, що деякі індіанці знають місця, де можна знайти золото, але вони нізащо не покажуть його білому. Інчу Чуна, мабуть, також знає такі місця, і от тепер він питає мене, чи хочу я золота. Який білий міг би дати заперечну відповідь на таке запитання? Я ніколи не прагнув мати власності, яка не приносила би жодної користі. Але золото, на мою думку, було хорошим засобом для досягнення мети. У цьому була його вартість. Хоча навряд чи вождь апачів міг зрозуміти таку позицію.

— Ні, ми не вкрали у тебе жодного золота, — пояснив він. — Але через нас ти не отримав те, що мав би отримати, тому заслуговуєш на відшкодування. Кажу тобі, у горах лежить багато золота. Червоношкірі знають, де його шукати. Потрібно просто піти і принести його. Ти хочеш, аби Інчу Чуна приніс тобі золота?

Інший на моєму місці погодився би на таку пропозицію — і нічого б не отримав. Це я побачив у погляді Інчу Чуни. А тому відмовився.

— Дякую тобі. Коли багатство дістається без зусиль, воно не дає радості. Тільки те, що людина заробила важкою працею, має справжню вартість. Навіть якщо я бідний, то це зовсім не означає, що після повернення до білих я помру від голоду.

І тут його обличчя проясніло. Він подав мені руку і сказав тоном, у якому чулося значно більше тепла і щирості, ніж досі:

— Твої слова підтверджують те, що ми не помилилися в тобі. Золотий пил, за яким ганяються блідолиці, — це смертельний пил. Той, хто знаходить його, здебільшого гине через це. Ніколи не прагни здобути його, бо він знищить не лише твоє тіло, але й душу. Інчу Чуна хотів перевірити тебе. Золота він би тобі не дав, але ти можеш отримати гроші. Стільки, скільки заробив.

— Це неможливо.

— Інчу Чуна так хоче, отже, це можливо. Ми поїдемо туди, де ти не завершив свою роботу. Ти закінчиш її та отримаєш обіцяну тобі платню.

Я здивовано подивився на нього. Невже він жартує? Ні. Індіанські вожді так не жартують. Чи це знову випробування? І це було малоймовірно.

— Мій юний білий брат нічого не каже, — продовжив він. — Йому не подобається моя пропозиція?

— Навіть дуже подобається! Але я не можу повірити, що ти говориш серйозно.

— Чому ні?

— Я маю завершити те, за що ти покарав моїх білих товаришів смертю? Я маю зробити те, що ти так різко засуджував під час нашої першої зустрічі?

— Тоді ти діяв без дозволу тих, кому належить ця земля. Але тепер у тебе є такий дозвіл. У цьому полягає різниця. А моя пропозиція походить не від мене, а від мого сина Віннету. Він сказав, що нам не зашкодить, якщо ти завершиш свою роботу.

— Це не