Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Вони ходили торговими вулицями з безліччю невеличких крамничок, лотків. Написи у вітринах магазинів були в основному на хінді або урду. Продавці, лоточники з морозивом і мінеральною водою лопочуть по-своєму, нічого не допетраєш, не розпитаєш як слід.

Від Хенрика Мааса не заховалося, що Майкл, хоча й мовчить під тягарем безпорадності, впав в якусь подобу трансу, не озивається до нього, ні на що не дивиться, крім запилених носків своїх мокасинів.

Спека розслабляла. Важко ставало швидко реагувати на численні гудки атомашин, які снували туди-сюди і скреготали гальмами під самісіньким носом неуважного перехожого. Тому й не помітили, коли впритул біля них заскреготали гальма червоного форда. Тільки викид надмірних децибел клаксона нарешті вивів їх із стану апатії.

— Я не зачепив вас? — гукнув водій.

— Ні, усе гаразд. Ми не помітили вас, — виправдовувався Маас, відтягуючи за руку Майкла.

— Е, ні! — наполягав водій. — Це щастя, що так усе закінчилося і ніхто не дістав ушкоджень. Ви тут, я бачу, люди приїжджі, і мені не личить просто так вас залишати. Сідайте, може зможу чимось допомогти, принаймні, завезу, куди вам треба.

Не було часу та й відповідного місця на роздуми. Водій запропонував для початку відзначити благополучне вирішення вуличного інциденту і перехилити холодного пива.

— Усе за мій рахунок, ви тепер мої гості. Дозвольте відрекомендуватися. Елтон Камінскі, юрист.

— Посміхнувся кутиками вуст у дзеркало заднього огляду.

Ніхто з його пасажирів не вступив у суперечку і не виправдовувався за те, що так неуважно поводилися на вулиці, крім, ймовірно, єдиної думки, що вони йшли занадто довго і нерозважливо. Що ж, можливо і так. У будь-якому випадку тепер вони не відмовляться від можливості нав’язати бодай найменший контакт.

Елтон Камінскі, юрист. Це звучить принаймні багатообіцяюче.

Крім того, вони таки виснажені двотижневою мандрівкою по океану. Йшли проти вітру, а тому особливо відчувалося гойдання дхоу на важких, нервових хвилях, котрі і тут, у порту, воювали між собою і не давали спокою вночі.

Якби не така висушлива втома, вони б помітили, що хотіли сказати очі водія в дзеркалі задньоґо огляду.

Привіт, хлопці. Так, це я, та сама твар, що мало не відправила тебе, Майкле, на той світ. Невже ви не чуєте, як від мене тхне лайном?

До зустрічі з Мартою Камінскі ніколи не вискакував із свого високопрофесійного і тому такого непробивного его. Але відтоді став розуміти, в яке пекло перетворюється його життя, якщо він остаточно зануриться у лайно та не усвідомить суті содіяного. Вдень не мав часу принюхуватися до себе, зате вночі знову й знову відкривав гнітючу правду про своє життя. Сама суть її була ще попереду.

Тільки б дійти до тієї суті…

Вдень Камінскі міг переконувати себе, що у нього просто депресія, що його організм виснажений роботою і потребує адреналіну. Роздумуючи про своє життя, завжди вживав слово обачність, хоча при цьому відкидав інше лякливе слово і ховав його в глибинах підсвідомості кожного разу, коли лише натяк на нього з’являвся в думках. Він не погоджувався на зневаг у. О, ні! Це занадто страшно. Депресія обманювала самого себе і видавалася явно підходящим означенням. Це хоч якось визначало його ставлення до останніх подій (незавершеної п’єси?).

Тільки хробачок підказував, як дійти до суті (істинно так). І тепер Камінскі не міг і не хотів робити інакше, ніж як підказував той, що жив усередині нього.

Камінскі відвіз гостей до свого помешкання. Запропонував холодного пива.

— Хлопці, ви на туристів мало схожі. Та й втомлено виглядаєте. Я тут живу років з двадцять і допоможу, чим зможу. Ось рушники, гадаю, від душу ви не відмовитеся? Відпочивайте. Поговоримо, як тільки владнаю усі справи, — я ж на роботі.

Він намолов їм усякої всячини: відкрив холодильник і наказав їсти все, що там знайдуть. Брязнув дверцятами бару і поставив посеред столика своє улюблене ірландське бренді.

Вискочив з помешкання і тільки тоді відчув, що може нарешті вільно дискутувати зі своїм внутрішнім упередженням і погоджується, що слово депресія — теж не для нього.

А зневага — ні, не доведи, Господи…

То що залишилося, га?…

Покаяння!

Звідки взялося це слово! Хто знає! Але від нього стало легше. Виходить, його він шукав…

За рогом пригальмував. До нього відразу підійшов старий бедуїн і Камінскі простягнув йому гроші.

— Добра робота, дякую.

Залишилася дрібничка, така солодка і помічна, як пігулка — він зателефонує Даві і скаже, що починає працювати завтра.

… А коли повернувся додому, Харріс і лікар Маас виглядали значно бадьоріше. Вони відпочили і чекали свого гостинного господаря.

— То що привело вас у Катар? — поцікавився Камінскі, наливаючи у склянки бренді, до якого так і не торкнулися гості.

— Нам треба розшукати одну людину, — почав Маас.

— Кого, якщо це не становить державної таємниці?

— Ель Даві, — відразу назвав Майкл. Вимовив ім’я з такою мукою і безсилою люттю, що у Елтона в грудях стиснулося.

— А хто з ділових людей не знає тут Ель Даві, власника однієї з наймогутніших нафтових корпорацій Катару? — встав з фотеля і пройшовся по кімнаті. — Я навіть можу відвезти вас до його офісу.

— Ні, нам потрібно дізнатися, де він мешкає, — заперечив Маас. — Делікатна справа, знаєте…

— А ви часом не збираєтеся відправити його на той світ? — зробив круглі очі Камінскі.

— Здалося б, — ледь чутно прошепотів Майкл.