Віннету І - Карл Фрідріх Май
Того дня ми вечеряли, як завжди, з Інчу Чуною та Віннету. Поївши, мій юний друг пішов до себе, і я також збирався йти. Але тут Інчу Чуна почав розмову про пригоди Сема з Кліуною-ай і про стосунки між білими та індіанками. Я зауважив, що він хотів випитати в мене про дещо.
— Чи вважає мій юний брат Убивча Рука правильним такий шлюб? — запитав він.
— Якщо він освячений священиком, а індіанка прийняла християнство, то чому би й ні? — відповів я.
— Це означає, що мій юний брат ніколи не одружився би зі скво, яка не прийняла його віру?
— Ні.
— А стати християнкою важко?
— Зовсім ні.
— А після цього така жінка може поважати свого батька, навіть якщо він не християнин?
— Так. Наша релігія вимагає від кожної дитини поважати своїх батьків і дбати про них.
— Яку молоду дівчину обрав би собі мій юний брат — блідолицю чи червоношкіру?
Хіба міг я відповісти, що білу? Ні, тоді би я образив його. Тому я відповів:
— Я не можу відповісти на це питання. Все залежить від голосу серця. Якщо серце захоче, треба слухатися його, незалежно від того, якого кольору шкіра у дівчини. Перед Великим Духом всі люди рівні, і ті, які призначені одне для одного, обов’язково знайдуться.
— Хуґ! — кивнув вождь. — Отже, все вирішує голос серця. Мій брат сказав дуже правильно. Мій брат завжди говорить дуже правильно.
І на цьому тему було вичерпано. Як на мене, саме так, як я й хотів. Я спеціально зробив наголос на тому, що індіанка спершу має стати християнкою, якщо хоче вийти заміж за білого. Я бажав, щоби Ншо-чі знайшла собі найкращого і найблагороднішого воїна і вождя. Але я не для того приїхав на Дикий Захід, аби одружитися з індіанкою. Я не думав і про жодну білу дівчину, бо найближчим часом просто не збирався одружуватися.
Про те, які наслідки мала моя розмова з Інчу Чуною, я довідався вже наступного дня. Він привів мене на перший поверх будівлі, де я раніше не бував. Там, у спеціальному приміщенні, лежали наші вимірювальні прилади.
— Подивися на ці речі і перевір, чи нічого не пропало! — наказав він мені.
Я так і зробив: з’ясувалося, що все на місці. Жоден із предметів не було навіть пошкоджено, окрім кількох увігнутостей, які легко було виправити.
— Ми вирішили, що ці речі — амулети, — сказав він. — Тому берегли їх. Мій юний білий брат може взяти їх собі. Вони знову належать йому!
Я хотів подякувати за таку щедрість, але він перебив мене і сказав:
— Вони були твоїми, і ми взяли їх тільки томý, що вважали тебе нашим ворогом. Але оскільки тепер ми знаємо, що ти наш друг, то забери їх назад. І немає за що дякувати. Щó ти робитимеш із цими предметами?
— Коли я піду звідси геть, то віднесу їх тим людям, яким вони належать.
— Де живуть ці люди?
— У Сент-Луїсі.
— Інчу Чуна чув про таке місто і навіть знає, де воно. Мій син бував там і розповідав мені про нього. Отже, ти хочеш податися від нас геть?
— Так. Хоча і не дуже скоро.
— Нам прикро через це. Ти став воїном нашого племені, і я навіть наділив тебе почестями та владою вождя апачів. Ми думали, що ти залишишся з нами назавжди, як Клекі-Петра.
— У мене трохи інша життєва ситуація, ніж у нього.
— Ти знаєш про це?
— Так. Він розповів мені все.
— Це означає, що він мав до тебе велику довіру, хоч і бачив уперше.
— Мабуть, через те, що ми народилися в одній країні.
— Не тільки через це. Він говорив з тобою навіть про свою смерть. Інчу Чуна не розумів його слів, бо не знає мови, якою вони були сказані. Але ти переклав їх для нас. На бажання Клекі-Петри ти став братом Віннету, а тепер хочеш піти від нас. Хіба це не суперечить одне одному?
— Ні. Брати не мусять постійно бути разом. Часто вони йдуть різними шляхами, якщо мають виконати різні завдання.
— Але ж потім вони знову зустрічаються?