Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Коли дхоу взяло курс у відкритий океан, Майкл розповів Ліанові та Фатухелу про скарб тоба-батаків і чому Ероут переслідував Марту. Ошелешений Ліан водив круглими очима з Мааса на Фатухелу, і врешті-решт глипнувши на Майкла, протягнув майже урочисто:

— Бхіннека тунггал іка![29] — Бо нічого путящого, крім давньояванського вислову, начертаного на стрічці, що її тримає в пазурах міфічний птах Гаруда з індонезійського герба, не йшло до тями.

І усі зрозуміли, що мав на увазі Ліан. Так, він теж буде поруч з друзями до кінця, поки скарб тобабатаків не повернеться до свого народу. Зрештою, мовлені ним слова хіба не є найважливішою державною заповіддю?

Один Фатухелу мовчав, бухикав довго і надривно. Скарб тоба-батаків його не приваблював, хоча шанобливо схилявся перед волевиявом Марти і Майкла. Він знав життя і його бентежило інше — за багатство і красунь билися на смерть. Впродовж тисячоліть так було, так є і так буде. Тому його філософія не дозволяла захоплено реагувати на почуте. Навпаки, потягло холодком, бо попереду — боротьба на смерть. І якщо так було завжди, то й цього разу так буде… НА СМЕРТЬ? Хто ж мусить загинути? ХТО?..

Камінскі натиснув клавішу комп’ютера і на моніторі замиготіли тексти кримінальної хроніки з англомовної індонезійської преси південної Суматри. Переглядав публікації за останні півроку. Вперто чекав, блукаючи поглядом по друкованому тексту. Іноді робив паузу і запалював цигарку, бо мигтіння перед очима доволі втомлювало. Пускав кільця диму під стелю і думками весь час поверався до Даві.

Камінскі нервував, чуття підказувало, — Ель Даві щось не договорює. А що, — міг знайти тільки у такий спосіб. Поки жодної відомості про вирок суду над Харрісом не знайшов, хоча проглянув половину газет. Це означало одне: слідство тягнеться занадто довго. А якщо довго, то, очевидно, знайдено якісь докази. На користь Харріса, звичайно. Іще — Камінскі хоче саме цього. І не може позбутися свого бажання. Та й не збирається.

Цікаво, цікаво…

Лишив недопалок у попільничці і знову взявся за перегляд. У хроніці за жовтень нічого не друкувалося. І ось, нарешті, у газеті від 6 листопада надибав те, що шукав. Пошукова команда комп’ютера, в яку заклав прізвище юриста, нарешті висвітлила потрібне ім’я. Збільшив текст і занурився у коротке повідомлення.

Вчора знято обвинувачення і звільнено Майкла Харріса, підозрюваного у зловмисному вбивстві громадянина королівства…

З яким задоволенням Камінскі зітхнув, як довго випускав із змучених грудей сперте лайном повітря: у-у-ух…

Замітка кримінальної хроніки була двомісячної давності. Даві, очевидно, давно про це довідався і тільки тому звернувся за допомогою.

Боїться, могутній туз, боїться…

Але ж, стривайте, за цей час Харріс міг давно з’явитися тут. А, може, вже з’явився у місті і шукає, як підступитися до будинку Даві?

Ель Даві був у від’їзді, та Камінскі через секретаря довідався, що пропозиція по охороні українки все ще в силі. Тільки тоді полегшено зітхнув. Значить, він не запізнився і ПОВИНЕН зустріти у місті Харріса. А в тому, що хлопець з’явиться тут, навіть не сумнівався.

Лише б не гарячкував Харріс…

Гірка іронія, але Елтон Камінскі знову вибудовував чергову п’єсу, у якої, сподівався, буде хеппі енд. Тільки на цей раз він сам її замовляв.

Перед тим, як залишити машину на паркуванні, кілька разів об’їхав квартали поблизу будинку та офісу Даві, але нічого незвичного не помітив. Іноді йому здавалося, що у вікні другого поверху бачить постать жінки. І тоді серце тьохкало, бо завжди чув шелест… допоможіть…

Нарешті знайшов вільне місце, залишив машину і попрямував до старого кварталу, де за опуклими дахами мечетей тяглося місто мертвих. Так називали доволі обширне середньовічне кладовище, в кам’яних склепах якого вряди-годи знаходили притулок жебраки, що не мали даху над головою. Сюди не заходили сторонні, у місті мертвих панували свої закони і відносини.

Однак Елтона тут знали і з усього видно, поважали. А як інакше, — він був їхнім роботодавцем. Не часто, зате досить щедро, винаймав потрібних людей і давав нескладні доручення, які в основному зводилися до цілодобового спостереження за будинком чи конкретною людиною. До неписаного закону міста мертвих — тримати рота на замку — Камінскі додав на маргінесі своє уточнення. З практики взаємовідносин знав, що як тільки у широких складках одежі зникали гроші, бедуїни розтуляли рота тільки на кілька слів, потрібних і оплачених, ясна річ.

Цього разу Камінскі покликав п’ятьох бедуїнів, котрих цінував за особливо швидку реакцію і кмітливість. Детально описав зовнішність Харріса і скерував у потрібні квартали міста.

І хоча під особливим контролем був порт, однак на дхоу, що прийшло під парусом, ніхто не звернув уваги.

Скоро тиждень, як Майкл, Маас, Фатухелу та Ліан бродять вуличками міста, не знаючи, як наблизитися до будинку Даві. Одного разу у діловій частині міста над широкими скляними дверима побачили великі мідні літери, що Складали назву «DAVI OIL CORPORATION». Майкл навіть побачив здаля, як з лімузина вийшов Даві та повагом подався до свого офісу. Біля нього тінню ступав охоронець. Майкл завмер і стиснув кулаки до хрусту, до болю. Якби не друзі, кинувся б навперейми і добряче натовк пику. Та Маас і Фатухелу міцно тримали хлопця. Майкл заскреготав зубами, шарпнувся раз, вдруге, але Даві уже зайшов у будинок. Тоді друзі не помітили, що за ними невідступно став спостерігати старий бедуїн.

Сьогодні зранку вони знову розділилися на дві групи: Фатухелу з Ліаном вкотре намагалися пробитися крізь стіну замкнутості у місцевих рибалок.