Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Я був у неї ще раз. А вона сказала, що пошила мені костюм на замовлення Віннету, а тепер я маю їй за нього заплатити.

— Заплатити?

— Так. Хіба це знак закоханості?

— Не знаю. У мене немає досвіду в таких справах. Діти люблять своїх батьків, однак батьки повинні постійно платити за них. Можливо, це і є доказом взаємності з боку вашої пóвні.

— Пóвня? Гм! А може, все ж таки ще молодий місяць. Отже, берете мене зі собою?

— Віннету збирався поїхати лише зі мною.

— Він мені не заважатиме.

— А ви, любий Семе, вимастите свій новий одяг.

— Це правда. Плями крові не дуже добре виглядають на такому розкішному вбранні.

І він обернувся, щоб іти геть, але наостанок ще запитав:

— Як ви думаєте, сер, хіба мій старий плащ не був зручнішим?

— Можливо.

— Не лише можливо, але й дуже ймовірно.

На цьому ми й завершили нашу розмову. Але протягом кількох наступних днів Сем став іще мовчазнішим і понурішим. Виглядало, що його місяць усе молодшав. І ось одного разу я побачив, як він вийшов із дому… у старому одязі!

— Щó це таке, Семе? — запитав я. — Мені здавалося, що ви позбулися старого вбрання, викинули геть? Ви ж самі так сказали.

— Так і було.

— А потім знову знайшли?

— Так.

— Зі злості?

— Так. Я й справді лютий!

— На молодий місяць?

— Зовсім молодий. Я більше не хочу бачити цю Кліуну-ай!

— Тож я мав рацію?

— Так. Все сталося саме так, як ви й передбачали. Але є ще одна обставина, яка робить мене особливо лютим.

— Чи можу я довідатися, яка саме?

— Так, вам я можу це розповісти. Отже, вчора я знову прийшов до неї. Протягом кількох останніх днів вона поводилася зі мною дуже зле: майже не дивилася у мій бік і відповідала тільки «так» або «ні». Тож сиджу я вчора у неї, спираюся головою об дерев’яну балку. А там була якась тріщина, і туди потрапило моє волосся. І коли я встав з місця, то мене щось смикнуло, я озирнувся, і відгадайте, щó побачив?

— Підозрюю, що свою перуку.

— Так, моя перука зависла на дерев’яній скалці, а капелюх упав додолу.

— І тут, звичайно ж, колишній повний місяць раптом обернувся на молодий?

— Точно. Спершу вона стояла і дивилася на мене — ну, як дивляться на людину, в якої немає волосся на голові.

— А потім?

— Потім вона заверещала, ніби це в неї лиса голова.

— І чим усе закінчилося?

— Закінчилося? Закінчилося тим, що все перетворилося на молодий місяць, бо вона вибігла з дому, і більше я її не бачив.

— Можливо, незабаром ситуація покращиться?

— Ні: вона так і сказала.

— Щó сказала?

— Аби я більше не приходив до неї. Якщо вона знову вирішить вийти заміж, то хоче, щоби в її чоловіка було волосся на голові. Ну хіба це не дурощі?

— Гм!

— Нічого з цього не буде. Коли жінка виходить заміж, то їй має бути байдуже, що там на голові в її чоловіка — справжнє волосся чи перука, качка б мене копнула. Перука — навіть краще, бо вона коштує грошей, а своє волосся росте задарма!

— На вашому місці, Семе, я би знову відростив його!

— Шановний сер, качка б вас копнула! Я прийшов, аби ви втішили мене у моїх любовних невдачах, а ви лише глузуєте з мене. Як би ви самі почувалися, якби мали перуку, через яку червоношкіра вдова виставила вас за двері?

І, розлючений, він кинувся геть.

— Семе, — крикнув я йому навздогін. — Ще одне питання!

— Що таке? — зупинився він.

— А де він?

— Хто?

— Новий костюм.

— Я віддав його їй назад. Нічого не хочу знати про неї. Я збирався у ньому одружуватися. А тепер, якщо одружитися не вдасться, то й новий одяг мені ні до чого. Хуґ!

Так завершилося женихання мого друга Сема до Кліуни-ай, червоношкірого повного місяця, який постійно малів. Зрештою,