Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Я був у неї ще раз. А вона сказала, що пошила мені костюм на замовлення Віннету, а тепер я маю їй за нього заплатити.
— Заплатити?
— Так. Хіба це знак закоханості?
— Не знаю. У мене немає досвіду в таких справах. Діти люблять своїх батьків, однак батьки повинні постійно платити за них. Можливо, це і є доказом взаємності з боку вашої пóвні.
— Пóвня? Гм! А може, все ж таки ще молодий місяць. Отже, берете мене зі собою?
— Віннету збирався поїхати лише зі мною.
— Він мені не заважатиме.
— А ви, любий Семе, вимастите свій новий одяг.
— Це правда. Плями крові не дуже добре виглядають на такому розкішному вбранні.
І він обернувся, щоб іти геть, але наостанок ще запитав:
— Як ви думаєте, сер, хіба мій старий плащ не був зручнішим?
— Можливо.
— Не лише можливо, але й дуже ймовірно.
На цьому ми й завершили нашу розмову. Але протягом кількох наступних днів Сем став іще мовчазнішим і понурішим. Виглядало, що його місяць усе молодшав. І ось одного разу я побачив, як він вийшов із дому… у старому одязі!
— Щó це таке, Семе? — запитав я. — Мені здавалося, що ви позбулися старого вбрання, викинули геть? Ви ж самі так сказали.
— Так і було.
— А потім знову знайшли?
— Так.
— Зі злості?
— Так. Я й справді лютий!
— На молодий місяць?
— Зовсім молодий. Я більше не хочу бачити цю Кліуну-ай!
— Тож я мав рацію?
— Так. Все сталося саме так, як ви й передбачали. Але є ще одна обставина, яка робить мене особливо лютим.
— Чи можу я довідатися, яка саме?
— Так, вам я можу це розповісти. Отже, вчора я знову прийшов до неї. Протягом кількох останніх днів вона поводилася зі мною дуже зле: майже не дивилася у мій бік і відповідала тільки «так» або «ні». Тож сиджу я вчора у неї, спираюся головою об дерев’яну балку. А там була якась тріщина, і туди потрапило моє волосся. І коли я встав з місця, то мене щось смикнуло, я озирнувся, і відгадайте, щó побачив?
— Підозрюю, що свою перуку.
— Так, моя перука зависла на дерев’яній скалці, а капелюх упав додолу.
— І тут, звичайно ж, колишній повний місяць раптом обернувся на молодий?
— Точно. Спершу вона стояла і дивилася на мене — ну, як дивляться на людину, в якої немає волосся на голові.
— А потім?
— Потім вона заверещала, ніби це в неї лиса голова.
— І чим усе закінчилося?
— Закінчилося? Закінчилося тим, що все перетворилося на молодий місяць, бо вона вибігла з дому, і більше я її не бачив.
— Можливо, незабаром ситуація покращиться?
— Ні: вона так і сказала.
— Щó сказала?
— Аби я більше не приходив до неї. Якщо вона знову вирішить вийти заміж, то хоче, щоби в її чоловіка було волосся на голові. Ну хіба це не дурощі?
— Гм!
— Нічого з цього не буде. Коли жінка виходить заміж, то їй має бути байдуже, що там на голові в її чоловіка — справжнє волосся чи перука, качка б мене копнула. Перука — навіть краще, бо вона коштує грошей, а своє волосся росте задарма!
— На вашому місці, Семе, я би знову відростив його!
— Шановний сер, качка б вас копнула! Я прийшов, аби ви втішили мене у моїх любовних невдачах, а ви лише глузуєте з мене. Як би ви самі почувалися, якби мали перуку, через яку червоношкіра вдова виставила вас за двері?
І, розлючений, він кинувся геть.
— Семе, — крикнув я йому навздогін. — Ще одне питання!
— Що таке? — зупинився він.
— А де він?
— Хто?
— Новий костюм.
— Я віддав його їй назад. Нічого не хочу знати про неї. Я збирався у ньому одружуватися. А тепер, якщо одружитися не вдасться, то й новий одяг мені ні до чого. Хуґ!
Так завершилося женихання мого друга Сема до Кліуни-ай, червоношкірого повного місяця, який постійно малів. Зрештою,