Браслет із знаком лева - Леся Холодюк
Марта легенько дмухнула в обличчя Майкла, поцілувала і заховала обличчя на його грудях.
— Це справді сумна історія. Кеш її не проспівав, а начебто проплакала його душа за втраченим життям.
Майкл тоді змовчав. Та звідки Марта дізналася, що він теж так оцінив цю пісню?..
Бістро покидав неохоче. Змушений, бо на нього вже почали кидати неоднозначні погляди, і постав він ще раз ту саму платівку Кеша, обов’язково б викликали полісмена і поскаржилися, що цей молодик навмисне порушує громадський спокій. Йому цього аж ніяк не потрібно.
Неквапливо йшов вулицею до порту. Завтра зранку туди, де на березі виднілися холодильники рибного базару, мав привезти свій улов Ліан. Майкл вирішив почекати його там і переспати просто неба в одному з човнів, які стояли так щільно один біля другого, що здаля видавалися схожими на вервечки висушених на сонці рибин.
Буркотливі пінисті хвилі заколисували мріями, які він обов’язково перетворить у реальність. Бо він не одинокий у цьому світі. У нього є Марта і незабаром з’явиться на світ його дитина. А це його сім’я і заради неї він готовий на все.
Темне шатро ночі накрило міцним сном, він навіть не встиг почути підступного безсилля…
… У тропіках вранішні години, що бережуть прохолоду ночі, — найактивніший час. І коли Майкл прокинувся, поруч на всю катушку кипіла робота.
— Авас! — чув звідусіль. Молоді, кістляві хлопці пхали в холодильники візки з лелехом, сембіланом, тунцем.
Це риби середніх розмірів, тому клопоту з їх доставкою немає. Гірше з акулами, важкими і слизькими. У них вже відрізані плавники, які високо цінуються на китайській кухні, де з них готують знамениті супи і салати.
Йшов жвавий торг рибою. Тут же продавалися з неї розмаїті страви. Троє рибалок сиділи навпочіпки і смакували ікан білісом — маленькою, з дитячий мізинчик, рибкою. Її солять, варять і подають як приправу до рису. Ну, а якщо рису немає, можна пожувати просто так. Бо це — найдешевша риба і найулюбленіша страва бідноти. Поруч з рибалками на дерев’яних перекладинах темно-жовтими ромбами висіли кальмари, лежали перекладені морською травою лобстери, в пластмасових чанах рухалися креветки. Ті, що завдовжки з фалангу пальця, беруть для салатів або до смаженого рису. Більші, з долоню — смажитимуть в тісті. А великих покладуть нечищеними в кип’ячену, з прянощами, олію.
У плетених з бамбука клітках невдоволено блимали чорними намистинами очок живі краби.
Між рядами на коромислах носили гарячі страви, пропонували охолоджуючі напої, питтєву воду і керосин, овочі та фрукти, канцелярські товари і господарський крам.
Майкл пройшовся рядами щедрих прилавків і попрямував ближче до причалу, де юрмилися власники холодильників. Вони і закуповували найкращу рибу. Саме тут Майкл домовився зустрітися з Ліаном.
Тунців, яких привіз Ліан, купили відразу, та й заплатили за них непогано.
— Це тобі не з Сітархуртом мати справу. Той би половину дав. Ех, якби мені суденце з холодильником, — зітхнув хлопець. — Та пішли вже, тебе Маас з Фатухелу давно виглядають. Мають якусь важливу інформацію, знаю тільки, — про Марту.
Пройняла дрож од того, що є якісь новини про Марту. Щойно Майкл розслаблявся, бо за піврічною одноманітністю і однотонністю тюремного ув’язнення нарешті вільно вбирав у себе барвисте миготіння риб, людей, суден, чайок. Враз стало боляче, знову оті кляті корчі безсилля зсудомили тіло. Скільки ще так триватиме? Місяць? Тиждень? День?
Сидів поруч з Ліаном і крізь пелену сірої, неспокійної води знову занурювався у самого себе.
— Тобі важко, судара? — глянув на друга Ліан.
— Знаєш, Ліане, сидіння в одиночці це така непроста штука… ще й коли тебе товчуть палицями по голові… А видно, що я наче причумлений?
— Ага, — протягнув Ліан. — Але ти станеш таким, як був, правда?
— Правда, — погодився Майкл. Він і сам цього прагнув. І якби можна, то пожбурив би далеко в розбурханий океан оту свою оболонку, просяклу духом одиночної камери з її нервовим розладом і постійним маренням.
Думки знову були біля Марти, біля дитини, яка мала незабаром народитися. Коли? Вкотре почав хаотично рахувати, додавати, перераховувати. Це було завжди приємно, це єдине знімало корчі безсилля.
— Ми знайдемо тебе, Марто! — закричав на все горло. — Ми знайдемо її, правда, Ліане?
— Знайдемо!
— Марта на узбережжі Персидської затоки, в Катарі.
Фатухелу назвав місто і додав:
— Я не раз бував там. Але проблема не в тому, як туди дістатися, а навпаки, як живими звідти вибратись. Ель Даві дасть команду і через п’ять хвилин будуть перекриті всі повітряні і морські порти.
— Але ж ми повинні щось придумати! — наполягав Маас.
Майкл знову занурився в оболонку і перераховував, скільки часу треба, щоб дістатися до міста, в якому Ель Даві тримає його Марту. Два місяці? Місяць? Тиждень? А, може, день-два?
Фатухелу димів цигаркою. Йому тільки нещодавно вдалося довідатися, де живе Ель Даві. Розповіли старі друзі-синдбади, котрі прийшли з Персидської затоки і знали останні плітки цілого Аравійського півострова.
Маас спробував послатися на людську добропорядність, але глянувши на відчужене обличчя Майкла, махнув рукою. Слуги нафтового туза, хай там що, вміють працювати, оскільки зуміли розіграти такий фарс, за який Харріс мало не поплатився життям. Лікар відразу вирішив, що поїде разом з Майклом, як тільки дoвiдaвся про вагітність Марти. І тепер, коли заходила розмова про будь-які варіанти, говорив у множині — ми. Фатухелу
