Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Мій брат Вбивча Рука знайшов Ншо-чі?
— Так.
— Де?
— У кущах, куди веде її слід.
— Ти бачив її слід?
Це прозвучало дуже здивовано. Він не знав, що я задумав. Мабуть, вирішив, що я щось наплутав.
— Так, — відповів я. — Я бачив його.
— Але моя сестра так вдало заховала свій слід, що його точно неможливо побачити.
— Ти помиляєшся. Його можна побачити, хоча і не на землі, а в гілках. Ншо-чі не торкалася землі, бо ти ніс її, але вона зламала трохи гілок і пошкодила не один листок.
— Уфф! Я ніс її? Хто сказав тобі таке?
— Твої сліди. Вони раптом стали глибшими, бо ти поважчав. А оскільки ти не міг змінити свою вагу, то це означало, що ти ніс якусь ношу. Цією ношею була твоя сестра, чия нога, як я зауважив, не торкалася моху.
— Уфф! Ти помиляєшся. Піди ще раз назад і пошукай краще!
— Це буде зайве, у цьому немає потреби, бо Ншо-чі сидить там само, звідки ти щойно вийшов. Я приведу її.
І я пройшов крізь галявину. Але вона вже вийшла з кущів мені назустріч і задоволено сказала своєму братові:
— Я ж казала тобі, що він знайде мене, і мала рацію.
— Так, моя сестра мала рацію, а я помилявся. Мій брат Убивча Рука може читати людські сліди не лише очима, але й подумки. Ти вже знаєш майже все, чого я можу тебе навчити.
— Ні, ще далеко не все, — заперечив я. — Мій брат Віннету сказав мені похвалу, якої я ще не заслужив. Але я навчуся від нього і того, чого ще не вмію.
Це таки була перша похвала, яку я почув від нього, і мушу зізнатися, що я пишався нею не менше, ніж усіма похвалами своїх попередніх учителів.
Того ж вечора він приніс мені чудово скроєний і вишитий червоними нитками костюм з білої шкіри для полювання.
— Моя сестра Ншо-чі просить тебе носити цей одяг, — сказав він. — Твій стрій уже не достатньо добротний для Вбивчої Руки.
І він мав рацію. Мій одяг навіть для індіанських очей був уже надто поношеним. А якби я в такому вигляді з’явився у котромусь із європейських міст, то мене точно ув’язнили б як волоцюгу. Але хіба мав я право приймати такий подарунок від Ншо-чі? Здається, Віннету вгадав мої думки.
— Ти можеш спокійно взяти це вбрання, — сказав він. — Бо це я його замовив. Це подарунок врятованого тобою від смерті Віннету, а не його сестри. Блідолицим, здається, заборонено приймати подарунки від жінок?
— Якщо це не подарунок від власної дружини або родички, то заборонено.
— Ти — мій брат, отже, Ншо-чі — твоя родичка. Але однаково це подарунок від мене, а не від неї. Вона лише зробила його для тебе.
Наступного ранку я вдягнув подарований костюм, він сидів на мені як улитий. Найкращий нью-йоркський кравець не зміг би так точно вгадати мій розмір. Я показався моїй вродливій подрузі, яка дуже втішилася, що новий одяг підійшов мені. Трохи згодом до мене прийшли Дік Стоун і Вілл Паркер, які разом із Семом також отримали подарунки — люльки ручної роботи, виготовлені жінками племені. А потім я пішов тренуватися кидати томагавк. І тут до мене наблизилася чудернацька постать, убрана у новесенький шкіряний індіанський костюм, який унизу закінчувався парою старезних високих чобіт грандіозного розміру. На голові був ще древніший фетровий капелюх, криси якого сумовито обвисли, а з-під них визирала густа борода, велетенський ніс і двоє хитрющих очисьок. Я впізнав мого любого Сема Гоукенса. Він гордо став переді мною на своїх тоненьких кривих ніжках і запитав:
— Сер, можливо, ви знайомі з чоловіком, який зараз стоїть перед вами?
— Гм! — пробурмотів я. — Побачимо!
Я взяв його за лікоть, тричі повернув у різні боки, роздивився, а потім сказав:
— Мабуть, це Сем Гоукенс, качка б мене копнула!
— Так, мілорде! Ви не помилилися. Це я власного персоною і в повний зріст. Ви помітили щось незвичайне?
— Новісінький костюм!
— Саме це я й мав на увазі!
— Де ви його взяли?
— Виміняв на ведмежу шкуру, яку ви дали мені.
— Це я розумію, але мені цікаво знати, хто саме дав вам його.
— Особа? Гм! Он воно що! Ви хотіли знати особу, сер! Ну, це така справа. Зрештою, це ніяка не особа…
— А хто ж тоді?
— Ну, це представниця прекрасної статі.
