Віннету І - Карл Фрідріх Май

Але я не розслаблявся. Віннету взявся вчити мене індіанської премудрості. Ми проводили разом цілі дні і від’їжджали доволі далеко, щоб я міг повправлятися в полюванні і військовій майстерності. Ми їздили довколишніми лісами, і там я отримував першокласні уроки з непомітного підкрадання. Віннету проводив зі мною справжні польові навчання. Здебільшого він ховався і ставив мені завдання знайти його. Він докладав усіх зусиль, аби замаскувати сліди, а я так само старанно намагався його відшукати. Йому, щоправда, часто доводилося сидіти у густих чагарях і спостерігати, як я його шукаю. Він звертав мою увагу на всі помилки і власним прикладом показував, щó я мав робити, а чого робити було не варто. Це були чудові уроки, я знаходив у тому велику приємність і захоплювався своїм учителем. До слова, він ніколи не хвалив мене, але ніколи й не критикував. Він був справжнім майстром у всьому, що слід знати і вміти для життя серед індіанців. А крім того, мав неабиякий педагогічний талант.

Я не раз повертався додому змучений і розбитий. Але й тоді не міг відпочити, бо постановив собі вивчити мову апачів, тож активно брав уроки в пуебло. Мене вчили двоє вчителів і одна вчителька: у Ншо-чі я переймав діалект мескалеро, в Інчу Чуни — льанеро, а у Віннету — навахо. Оскільки всі ці діалекти споріднені між собою і мають небагато відмінних слів, то й тут моє навчання просувалося доволі швидко.

Іноді Ншо-чі їхала разом з нами, якщо ми планували вправлятися не надто далеко від пуебло. І завжди дуже тішилася, якщо мені вдавалося добре виконати завдання.

Одного разу в лісі Віннету наказав мені піти геть і повернутися аж через п’ятнадцять хвилин. Вони зникли обоє зі Ншо-чі, і мені слід було шукати сестру Віннету, яка заховалася дуже добре. Тож я відійшов на доволі велику відстань, зачекав п’ятнадцять хвилин, а потім повернувся. Спершу сліди обох були дуже чіткими. А потім раптом відбитки ніг дівчини зникли взагалі. Я знав, що вона ступає дуже легко. Але земля була м’якою, тож обов’язково мав би залишитися принаймні нечіткий слід. Але я не міг знайти нічого, жодної прим’ятої чи зламаної квітки, хоча саме на цьому місці земля була вкрита дуже ніжним мохом. Чітко відбилися лише ступні Віннету. Та до них мені було байдуже, бо шукати я мав не його, а сестру. А він був десь поблизу і спостерігав, чи робитиму я якісь помилки.

Я знову і знову ходив по колу, але не знаходив жодної зачіпки. Це лякало мене. Тож я замислився: Ншо-чі мала б таки залишити хоч якийсь слід, бо неможливо безслідно пройти через цей м’який мох. Але якщо Ншо-чі взагалі не ступала тут?

Я уважно роздивився сліди Віннету. Вони були глибшими, ніж досі. Можливо, він переніс свою сестру на руках? Тоді завдання, яке він поставив мені і вважав дуже складним, перетворилося на дуже легке від моменту, коли я вгадав, що він ніс Ншо-чі на руках.

Через свою ношу він ступав важче, тому його сліди стали глибшими. Тепер залишалося знайти сліди індіанки. Але їх треба було шукати не внизу, на землі, а вище. Бо якби Віннету йшов лісом один, то йому було б нескладно розсувати гілки руками. Але оскільки він тримав на руках сестру, то робити цього не міг, а вона не подумала про зламані гілки. І ось, будь ласка! Досить мені було зосередити увагу не на землі, а на кущах, як я відразу побачив чимало зламаних гілочок і пошкоджених листків — слідів, які ніколи не залишив би Віннету, якби йшов тут один. Ті сліди вели прямісінько до галявини, а потім знову в ліс. Там, на другому боці галявини, вони обоє й сиділи, переконані, що мені не вдасться впоратися з завданням.

Я міг би просто пройти навпростець через галявину, але я хотів переплюнути їх. Тому обійшов галявину непомітно, ховаючись між кущів. А по той бік спершу пошукав слідів Віннету. Якби він пішов далі, то я знайшов би їх. А оскільки він не пішов, а заховався із Ншо-чі, то слідів не було. Тож я ліг на землю і нечутно проповз до них по землі, щоби мене не було видно за деревами і кущами. На землі не було жодного сліду. Отже, як я і передбачав, вони були на межі галявини, на тому місці, куди вів слід Віннету.

І я тихенько пробрався до того місця. Вони сиділи там тихо і уважно прислухáлися. Тож я мав бути дуже обережним. І це мені вдалося навіть краще, ніж я собі думав. І тут я побачив їх обох: вони сиділи поряд у зарослях диких слив, спинами до мене, бо очікували мене з протилежного боку. Вони розмовляли, але пошепки, тож я не чув їхніх слів.

Я дуже втішився, що вдасться зробити сюрприз, і обережно поповз до них. Ось я вже був так близько, що міг дотягнутися до них рукою. І я вже хотів було торкнутися спини Віннету, але почув слова, які мене зупинили:

— Сходити по нього? — прошепотів він.

— Ні, — заперечила Ншо-Чі. — Він сам прийде.

— Не прийде.

— Вбивча Рука прийде.

— Моя сестра помиляється. Він дуже швидко вчиться, але твій слід веде через повітря. Як він може знайти його?

— Знайде. Мій брат казав мені, що Вбивча Рука вже давно не дає себе ошукати. Чому тепер Віннету стверджує протилежне?

— Бо сьогодні я поставив перед ним найважче з тих завдань, які зміг придумати. Його око побачить будь-який слід. Але твій можна знайти лише подумки, а цього він ще не навчився.