Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Чарлз Дарвін».

Під підписом стояла дата й місце відправки листа: «Лондон, 5 вересня 1859 р.»

— Звідки дід Леон знає Дарвіна? — спитав Антон після того, як його невимовно вражений товариш закінчив читати.

— Не знаю! Він ніколи не казав про це.

— А Арнольд, який згадується в листі, це твій батько?

— Так! — відповів П'єр, нічим не виказуючи хвилювання, яке охопило його всього: внук був дуже схожий на діда.

— Ти казав, що він загинув у корабельній катастрофі, — вів далі його приятель.

— Так, він вирушив через Атлантику в п'ятдесят третьому році, коли мені було одинадцять років, і досі не повернувся.

— А де і як він загинув? Ти не знаєш?

— Гине багато моряків; наші люди звикли, що дехто не повертається, а якщо людина не повернулася, який сенс знати більше?

— Але, може, все-таки… Бачиш, Дарвін радить дідові трохи почекати…

П'єр похитав головою:

— Ні. Лист прийшов дев'ять років тому. Тоді ще можна було сподіватися. Сьогодні вже нема ніякого сенсу. До того ж дід Жір, який пішов разом з батьком, повернувся давно й сказав, що всі загинули. Це, мабуть, про нього згадується в листі, бо його повне ім'я Жерар.

— І що, від нього не можна дізнатися, де і як сталася катастрофа? Його не допитували?

— Допитували в Морському Трибуналі, але не дізналися нічого. Він повернувся на батьківщину десять чи одинадцять років тому на англійському кораблі, який підібрав його десь у Магеллановій протоці здичавілого, напівбожевільного. Згодом він прийшов до тями, але ніхто вже не розпитує його про ту трагедію, бо за цей час сталося багато інших корабельних катастроф.

— І ти його теж не розпитував? Не хотів дізнатися?

— Хотів, тільки з нього неможливо й слова витягнути. Крім того, щоразу, тільки-но я намагався це зробити, дід Леон проганяв мене.

— Безперечно, тут якась таємниця! — сказав Антон.

— Яка таємниця?! Звичайна корабельна катастрофа, їх безліч на морі!

При цих словах П'єр витяг шухляду стола, перевернув і висипав увесь її вміст, ніби забувши, що старий, який нікому не дозволяв заходити сюди, може повернутися будь-коли. Погляд його впав на книжку Дарвіна «Про походження видів шляхом природного добору», яка згадувалася в листі. Судячи з позначок, дід Леон читав її. Однак моряк цікавився й ще однією книжкою, сторінки якої були густо помережані позначками. П'єр глянув на обкладинку: «Чарлз Дарвін. Подорож навколо світу на кораблі «Бігл».

— Ти знаєш її? — спитав він приятеля.

— Ні. Невже я навіть не чув про неї?

Вони обидва зачитувалися різними книжками про подорожі, які потрапляли їм до рук.

— Видана недавно! — завважив П'єр. — А вже так зачитана. Я забираю її. Думаю, дід Леон не швидко помітить, що її нема…

Під книжкою був портрет Дарвіна з дарчим написом, далі товстий зошит з потертими від часу палітурками. П'єр похапцем перелистав його і впізнав важкий дідів почерк, бо дід був більше звичний до корабельного стерна, аніж до ручки. Під зошитом — ще листи від того ж самого відправника. В одному з них, датованому 1851 роком, Дарвін писав:

«Любий мій Леоне, я радий, що ти ще раз хочеш стати мені в пригоді, але, на жаль, подорож поки що не може відбутися, бо високопоставлені чиновники, до яких я звертався, вважають марними витрати на дослідження цього краю. Уряд його величності не матиме ніякого зиску від знань про Вогняну Землю. Його більше цікавить канал між Північною й Південною Америкою, який, перерізавши Панамський перешийок і з'єднавши два океани, позбавить мореплавців небезпеки стикатися з жорстокістю Магелланової протоки. Я поцікавився через своїх приятелів у Парижі, чи можна розраховувати на якусь підтримку з боку французького уряду, але їм відповіли те ж саме. Я шукаю зараз сердечну й досить багату людину, котра могла б узяти на себе витрати подорожі, хоч вона не принесе ніякого матеріального зиску…»

П'єр Ваян швиденько пробіг рядки, переклавши їх своєму другові.

Інші листи повідомляли про такі самі труднощі, аж ось один, датований 17 грудня 1852 року, починався вигуком тріумфу:

«Старий керманичу, я знайшов! Знайшов рідкісну пташку, яку шукав стільки часу! Це молодий каштан з Бостона, оселі таких самих відважних морських вовків, як і ваші корсари. Він не багатий, але має корабля, п'ятсот доларів і готовий піти в дорогу. Решту трохи докладу я зі своїх скромних статків, а ще, сподіваюся, допоможуть друзі, може, Оксфордський університет дасть кількасот фунтів стерлінгів, як було обіцяно, — і, думаю, цього вистачить. Мені дуже прикро, що ми обидва — старі, не зможемо вирушити, але замість себе я пошлю свого блискучого учня, який, гадаю, візьме з собою мою науку й запальність, зате він має на двадцять п'ять років менше, ніж я. Не змушую тебе вирушати, якщо ти відчуваєш на собі тягар років, хоча я певен, що ти такий же міцний, як і тоді, коли ми плавали разом на бригу «Бігл». Однак, старий корсаре, даю тобі спокій і радо прийму замість тебе Арнольда. Хоч я його й не знаю, зате впевнений, що він схожий на тебе, відтак зможу покладатися на нього в усьому, як на тебе. Присилай його негайно в Лондон, а коли разом із ним пришлеш іще двох відважних моряків або хоч одного, то наш корабель матиме повний екіпаж і зможе вирушити в дорогу».

Коли П'єр закінчував читати цього листа, знадвору почулися голос діда Леона й бурмотіння старого Жіра.