Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала.
Я відсахнувся і, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горіли. Отаке! Цього ще мені бракувало! Щоб мене до попів на службу вербували. Дзуськи
— Ви, бабо, не так зрозуміли. Ніякого стосунку до Бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фізики.
— Атож, атож... це ти, синку, не розумієш,— лагідно усміхнулась баба Мокрина.— Привид — він привид і є. І якщо ви мені Миколая Чудотворця по науці виведете — я обижаться не буду. Мені науковий Миколай Чудотворець теж милий буде...
Хтось із хлопців хихикнув.
Один — нуль!
Вела баба Мокрина.
Я весь напружився.
— Та...— махнув я рукою.— Нам ніколи. Зверніться в Інститут кібернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напівпровідникового Миколая Чудотворця на транзисторах...
Знову хтось із хлопців хихикнув.
Один — один.
Треба було негайно кінчати дискусію, поки баба не набрала вирішальне очко.
Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
— Ходімо, хлопці, до діда Салимона. Треба з ним побалакати... Будьте здорові, бабусю, кланяйтесь Варварі Великомучениці!
— Привіт Миколі на транзисторах! — тоненько підгавкнув Антончик Мацієвський (ич, гріх свій спокутує!).
Хлопці зареготали (багато їм треба?). Лагідна усмішка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомість з'явився вираз гніву.
— Ах ви ж, гаспиди, іроди, анциболотники трикляті! Горіти вам у геєні огненній, богохульці сопливі! Щоб вас чиряки обсіли! Щоб ваші язики до зубів поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка із'їла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовій могилі! Щоб вам ні дна ні покришки! Щоб...
Під ці нескінченні бабині прокльони ми попрямували до діда Салимона.
А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагідна. А тепер, бач, як лається! Негаразд, бабусю.
Два — один на нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двір до діда Салимона, Карафолька сказав:
— Тільки якщо ти серйозно до діда, то їх нікого нема зараз. Сьогодні у шість ранку на автобус подалися всі. У
Комишеваху поїхали, на весілля. Дідова сестра онуку заміж оддає. А що ти хотів?
— Та нічого особливого. Просто все-таки це ж його територія. Може, він щось зна. І взагалі...
— М-да! — задумливо промовив Бардадим.— Ну що ж, ходімо! Тут нам робити нічого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати,— за апарат свій я ручаюсь: він зафіксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
РОЗДІЛ VIII
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на коні (бо ви ж знаєте, у житті все буває), про мій всесвітньо-історичний подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Щоб якнайшвидше він розкаявся у своїй зраді, заплакав, щоб я міг його простити і ми помирилися. Бо, слово честі, мені уже набридло... Але як зробити, щоб він дізнався? І не видно його ніде. Звичайно, хтось із хлопців йому нарешті розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, і післязавтра, і через три дні. Не просити ж когось спеціально. І не йти ж самому доповідати.
О! Гребенючка! Треба діяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповість точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спеціально.
Гребенючка жила на довжелезній вулиці Гагаріна, що вела від автобусної зупинки аж до річки.
Попрощавшися з хлопцями, я побіг на ту вулицю. Гре-бенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городі.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двір, навіть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бік.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кілька хат, я повернув і пішов назад.
Вона не бачила мене.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову пішов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навіть не підвела голови.
Пройшовши кілька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голосніше.
Вона, однак, не чула.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос співав пісню:
Два кольори мої, два кольорь,
Оба на полотні, в душі моїй обб.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.
Що — не може людина йти і співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто!
Вона тільки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає.
Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене. І дивилася довго, аж поки я не зник з очей.
А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму.
Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула:
— Ти чого?
— Нічого,— спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш?
— Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати.
— А я сьогодні вночі на кладовищі був...— почав я.
— Ну й дурень,— мовила вона і повернулася до мене спідницею.
— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б із вас отак збиткувалися?
І тут раптом позаду почув:
— З дівчатами б'єшся? Олександр Македонський!
Я рвучко обернувся.
За кілька кроків від мене стояв... Павлуша.
От ти ж! Ну!
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула
