Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

— Та є,— неохоче озвався Бардадим.— Схоже на привид, але хто його зна...

— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?

Він так просив, що навіть у мене не вистачило духу відмовити йому.

— Іди,— сказав Бардадим.— Тільки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.

Витягнувши шию, Антончик благоговійно глянув на плівку.

— У-у! Точно! У-у! Привид!

І раптом рвонув з усіх ніг з двору.

— Ти куди?

— Зараз! — уже з вулиці гукнув він.

Хвилин через десять у Бардадима на подвір'ї було повно люду. Всі хлопці з нашого кутка збіглися сюди: і Вася Деркач, і Коля Кагарлицький, і Стьопа Карафолька, і Вовка Маруня... Не було тільки Павлуші...

Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима і, одпихаючи один одного, без угаву галасували:

— Ану-ну!

— А дай я!

— Та пусти, я гляну!

— Та я ще сам не роздивився.

— Ух ти! Оце так!

— Диви-и!

— Ох ти!

Нарешті плівка підсохла і Бардадим пішов друкувати знімки. Я попхався у хлівець слідом за ним, хоч мені там і нічого було робити. Хлопці шанобливо розступилися, даючи мені дорогу. Вася Деркач сунувся було й собі за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одіпхнув Васю і зачинив двері. Гордість сповнила мене по вінця і навіть пе-рехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всі — «от-валі!» (як казав Будка, наш київський приятель).

Бардадим заклав плівку у збільшувач, ввімкнув його — негативне зображення відбилося на фотопапері. Вимкнув і поклав фотопапір у ванночку з проявником. І у неприродному цирковому світлі червоного ліхтарика я бачу, як на фотопапері починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплиці і білого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потім забилося з подвійною швидкістю.

Є! Є фотографія привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентові Академії наук, покажу, як треба буде!

Ур-ра!

Коли ми винесли ще мокре фото надвір і показали хлопцям — говорити хлопці вже не могли. Вони тільки мовчки перезиралися круглими півнячими очима і здивовано витягали свої мармизи.

У боксі це називається нокаут. Це коли противник від нищівного влучного удару гепається на землю і лежить догори ратицями, як неживий...

Такого тріумфу перед хлопцями я ще не знав ніколи. Навіть коли ми ото з Павлушею викамстролювали різні штуки, то я все-таки ділив славу з ним. І для мене то була не ціла слава, а півслави. Тільки тепер я зрозумів, що справжня слава неподільна. Справжня слава — це коли ти сам, сам-один п'єш її повними барилами, не даючи нікому ні краплі. Ото насолода! Ото щастя!

Ех, який жаль, що нема зараз тут того іудського Павлуші! Ото б закрутився дзиґою, ото б застрибав, як карась на сковороді. І де він ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою на папері, мазило нещасне. Ну, нічого, він сьогодні все одно довідається рано чи пізно.

Все одно!

Я уявив собі, як це все буде, і мені стало щиро, від душі його шкода. Як він переживатиме!

Але — сам винен.

РОЗДІЛ VII

Анл^ОнЛІ/ис ЬСлЯ

Неприємно було тільки те, що своїм подвигом я підтверджував філософську теорію страхополоха і зрадника Антончика Мацієвського.

Оно він уже крутиться і весь час радісно вигукує:

— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без сліду. Він мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фізики! Що я казав!

Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не відштовхнеш.

— Ти б,— кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога більше зневаги,— ти б краще розповів людям, як ти мене вночі самого кинув, як ти здрейфив і не прийшов. Тепер-то ти герой!

Він одразу скапустився.

— Та я... Та що... Я ж казав... Мене мати не пустила... Що я — винен?

Хлопці презирливо запхекали. Антончик був мені уже не страшний. Він був уже знищений. Сонце моєї слави неподільно засяяло на небокраї.

— Так — на мене! — закопилив губу Антончик.— Карафолька онде-о Гриші сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нічого, а все на мене... Так...

— Чого ж нічого! — усміхнувся Бардадим.— Він своє получив. Більше не клепатиме.

Карафолька налився, як помідор, одвернувсь і, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербіла!).

Он воно що! Он звідки тая ґуля на Карафольчиному лобі!

Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощиків.

І злості на Карафольку в мені не було зараз. Шкоди ж він своїм доносом не зробив мені жодної. А слава моя від цього засяяла ще яскравіше.

— Ану ходім до каплиці, глянемо, що воно там і як,— сказав Бардадим. І ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.

І хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплиці. Після того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це місце стало для мене по-справжньому страшним. Навіть удень.

Біля Горбушиного склепу ми, звісно, ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрідна Деркачева бабуся, і рвала у мішок траву для кролів. Вася одразу підбіг до неї і випалив:

— Бабо! Бабо! А Ява сьогодні вночі тут привида сфотографував.

— Свят! Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина.— Ти що таке патякаєш? Да воскреснет Бог... Свята Варваро Великомученице, спаси і сохрани...

— Точно! Причому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — і, взявши в Бардадима знімок, показав бабі. Баба спершу довго його розглядала, потім розпитувала, а тоді торжествуюче сказала:

— Правильно! Він! Привид! Конешно! Нарешті! — І вона радісно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.

— Нарешті! — повторила баба Мокрина.— Може,