Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Чи то човнів вітрила,
Мов лебедині крила,
Чи то морські невісти
Чудово-променисті?
Спустімся з кручі нижче,
Почуймо голос ближче.
Н е р е ї д и і т р и т о н и
Вернулись ми щасливо,
Везем вам дивне диво:
На черепашій броні
Кабіри, як на троні.
Богів усі стрічайте,
Піснями величайте.
С и р е н и
Малі ви на тілі,
Великі на силі,
Надія корабельникам,
Рятунок потопельникам.
Н е р е ї д и і т р и т о н и
Із нами вже кабіри;
Святкуймо свято в мирі!
Од сили їх святої
Нептун засне в спокої.
С и р е н и
Ми проти них малі.
Як тонуть кораблі,
Їх сила, всім на подив,
Рятує мореходів.
Н е р е ї д и і т р и т о н и
Ми трьох взяли; четвертий
Не хтів іти, упертий,
Сказавши, що один
За всіх їх дума він.
С и р е н и
Глузує бог із бога —
Нічого їм від того,
А ми шануймо всіх,
Щоб не страждать від них.
Н е р е ї д и і т р и т о н и
Їх, власне, цілих сім.
С и р е н и
А де ж їм бути всім?
Н е р е ї д и і т р и т о н и
Цього не можем сказати,
Хіба на Олімпі спитати;
І думаєм чогось ми,
Що є вже там і восьмий.
Ті припливуть пізніше,
Розвинувшись повніше.
Вічно пориваються
В далечінь славути,
Неосяжне осягнути
Ревно сподіваються.
С и р е н и
Молитись нам
Усім богам,
Чи тут, чи там
Стоїть їх храм.
Н е р е ї д и і т р и т о н и
Перед нам тут вести дано,
Хто б нашу славу змірив?
С и р е н и
Ви більші, ніж герої
Історії старої;
Вони дістали лиш одно,
Якесь там золоте руно,
А ви — кабірів.
З а г а л ь н и й х о р
(підхоплює)
Вони лиш золоте руно,
А ми (ви) кабірів!
Нереїди й тритони пливуть далі.
Г о м у н к у л
Немов горшки потвори ці,
Поглянеш — глина гола,
А розбивають мудреці
Об них твердії чола.
Ф а л е с
Усякий з них того й бажа:
В монеті ціниться іржа.
П р о т е й
(незримо)
І я, старий, скажу радніше,
Що чим чудніше, тим гідніше.
Ф а л е с
Де ти, Протею?
П р о т е й
(як черевомовець, то ніби здалеку, то зблизька)
Тут! І тут!
Ф а л е с
Оддавна був ти баламут!
Та я ж тобі старий товариш,
Мене так просто не обмариш.
П р о т е й
(ніби здалеку)
Прощай!
Ф а л е с
(нишком до Гомункула)
Він близько десь. Світи, світи-бо!
Цікавий він, немов та риба;
Огонь його сюди принадить,
Хоч так, хоч так себе він зрадить.
Г о м у н к у л
Заллю я світлом радо все дотла,
Але гляди, щоб не розбити скла.
П р о т е й
(приймає вигляд здоровенної черепахи)
Що це воно так гарно блись та блись?
Ф а л е с
(застує Гомункула)
Як хочеш бачить — ближче підступись
Та обернись гарнесенько в людину,
Ти ж можеш це вчинити в мить єдину;
Бо те, що ми від поглядів ховаєм,
Покажемо, кому самі бажаєм.
П р о т е й
(приймає людську подобу)
Та ти й хитрець, а не лише мудрець.
Ф а л е с
А ти на перетворення митець.
(Відслоняє Гомункула).
П р о т е й
(здивовано)
Світячий карлик! От мені дивниця!
Ф а л е с
Він просить ради, як би дородиться.
Мені він по секрету оповів,
Що створений поки що лиш напів.
У нього є вже якості духовні,
Але тілесні — надто аж умовні.
Його лиш скло од згуби береже,
Утілитись пора б йому уже.
П р о т е й
