Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Н е р е ї д и і т р и т о н и[202]
(як морські дивогляди)
Залунали дзвінко тони
На усі морські затони,
Добриніли аж до дна…
Ми покинули глибини,
Захист наш од хуртовини,
Зве нас пісня чарівна.
Для врочистої нагоди
Повдягали ми клейноди —
Злото, перли, самоцвіти
І намисто коштовите,
Безліч рідкісних окрас…
Ви скарби ті наспівали,
Як мандрівців чарували, —
Все те маємо од вас.
С и р е н и
Знаєм ми, що в синім морі
Риби грають на просторі,
Ходять вільно вшир і вглиб.
Ви вдягли коштовні шати,
Тільки ми б хотіли взнати,
Що значніші ви од риб.
Н е р е ї д и і т р и т о н и
Щоб ті сумніви розбити,
Нашу вищість появити
Вже й раніше ми могли б.
Браття, сестри, нумо, швидко,
Попливімо — буде видко,
Що значніші ми од риб.
(Пливуть геть).
С и р е н и
Де й ділися вмить!
Їх рій в Самофракію мчить,
І вітер сприяє плавбі.
Чого ж то тягне так звірів
До царства величних кабірів[203]?
Боги ті на всіх не походять,
Невпинно самі себе родять,
Незнані довіку й собі.
Стій на місці, стій,
Місяцю святий,
Щоб ще ніч потривала,
Щоб зоря нас не прогнала.
Ф а л е с
(на березі до Гомункула)
Тебе я до Нерея[204] поведу,
Уже його печера на виду.
Примхливий, впертий то старик,
На всіх і все бурчати звик,
І що не чинить людський рід, —
Усе йому не так, як слід.
Та він в майбутнє прозира,
Чимало робить і добра.
Тому-то в світі немала
Йому пошана і хвала.
Г о м у н к у л
Постукаймося, хай би що було!
Ачей вціліє і вогонь, і скло.
Н е р е й
Чи й справді людський голос я почув?
Одразу гнів у серці спалахнув!
Створіння ті богам рівнятись хочуть,
Хоч вище себе зроду не підскочать.
Мені б, як богу, вже спочить пора,
А все бажаєш доброму добра;
Та всяк, нарешті, власним робом ходить
І тим нанівець всі поради зводить.
Ф а л е с
А все ж тобі звіряємося ми,
Ти, мудрий діду, нас напоуми!
Цей вогник-чоловічок буде рад
Послухатись у всім твоїх порад.
Н е р е й
Порад! Чи з них було пуття в людей?
Розумне слово не для їх ушей.
Хоч своєум і напита біди,
Держиться він свого ума завжди.
Паріса ж я, як батько, всовіщав,
Щоб він чужої жінки не чіпав.
Як він зарвавсь до грецьких берегів,
Йому я все прийдешнє провістив:
Пожар, і дим, і звалища будов,
Жахну різню, пролиту морем кров,
Страшний суд Трої, ввічнений в піснях
Потомним дням на подив і на жах.
Та він не слухав осторог моїх,
Зробив як знав: — тож Іліон поліг,
Гігантським трупом в муках розпластавсь,
Орлам із Пінда[205] на поталу давсь.
Та й Одіссею я прорік в свій час
Цірцеї хитрість, Поліфема сказ[206]
І нерозсудливість товаришів…
А він таки по-своєму рішив!
По волі хвиль він довгий час носивсь,
Аж випадком в гостинний край прибивсь.
Ф а л е с
Так, мудрецеві прикро все те бачить,
Та хтось колись за раду і віддячить,
А золотник удячности завжди
Переважа невдячности пуди.
У нас поважна справа, не дурниця;
Цей хлопчик хоче так як слід родиться.
Н е р е й
Найкращий настрій ви зіпсуєте!
Мені сьогодні в голові не те:
Дочок Дорід я в гості запросив,
До мене прийдуть грації морів.
І сам Олімп — не тільки що земля —
Таких створінь повабних не явля;
Вони шугають, зграбні і знадні,
На водянім драконі чи коні,
З стихією зливаючись всуціль,
Мов ніжна піна на поверхні хвиль.
В перловій колісниці навзавід
Мчить Галатея[207], краща між Дорід;
Коли Кіпріда з Пафосу пішла[208],
Вона богині місце зайняла
І осягла по ній у спадок там
І колісницю, і престол, і храм.
Тож геть! Не хочу я цю світлу мить
Зненавистю і сварами тьмарить,
Йдіть до Протея[209]! Знає той стовид
І створення, і перетворень хід.
(Подався до моря).
Ф а л е с
Мабуть, ізнов порожняком повернем,
Бо той Протей удавсь собі химерним:
Його де стрінеш — він щезає вмить,
А й скаже що, то годі зрозуміть.
Та якщо конче хочеш раду мати,
То мусимо таки його спіймати.
(Віддаляються).
С и р е н и
(угорі на скелях)
Що здалеку там біло
Над хвилями замріло?