Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

і в жовтому кріслі нема її померзли руки мов гортензії примхливі мальовані цигани плачуть гірко і тільки темрявою пахнуть їхні сльози один і той самий собор око всього-на-всього ось до чого ми дійшли покажи нам мадам Сезанн думкою циганів не поцікавилися ніхто не поїхав до Saintes Maries-de-la-Mer[14] наприкінці травня пом’яніть у свій час про їхні страждання доки ти не забув про неможливість попереднього і майбутнього існування доки я пам’ятаю
VI палає неба край світає і діти прокидаються на площі цей неможливий холод шелестить пожовкле листя сяють очі мерзнуть ноги орда була несамовита юрба була дурна відтак найкращих перебито лунає музика смурна слабкіші вирішили здатись на ласку варварів — і от ми бачимо що діти прокидаються на площі а в ліжках спить народ залізь у книжку про любов над Темзою туман палають ліхтарі про що ти кажеш нам поете весна так щедро ллється вниз незапашна і невидюща зеленочорнобілосуща поміж психологічних криз у книжку про любов заліз гори вогонь гори вогонь ми смажим голубів об’їдки підбираєм на вокзалах ми ладні їсти кактуси якби нас і за це не покарали гори вогонь гори вогонь сентиментальна Англія посилки вишле нам але суворі й справедливі ми відмовляємося маючи все ще маючи наші недоїдки як солодко горить вогонь залізь у книжку про любов а вона роздягається на майдані люби її а вона обливає бензином себе люби її вона цнотлива ти розумієш це і дзвонять телефони і виють пожежні сирени і спалахує сірник ну то люби ж її люби вона догорає одна люби вогонь вона — це попіл і сажа і кістки люби попіл і сажу і кістки і тоді прийде день ти зможеш теж так само Не that loveth not his brother abideth in death