Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

в домі повішеного з розмови про хор Верьовки переходять на бесіду про імажизм цікаві порівняння Ісідори Дункан з Гільдою Дулітл а потім відеофільм де так само дві жінки кохаються з білим песиком «ОМ!» — проказує стрижений Іван і першим не дивиться на екран де дві жінки все одно кохаються з білим коником «ОМ!» — повторює стрижена Ленокс якій поки що не загрожує клімакс і відвернувшися від екрана уважно дивиться на Івана ом-данá-ом-дáна-ом кінець уже забаві гоббітів і хронопів погашено у каві недопалки коноплі спіймали відхідняк і каца[9] упіймали хотіли приручити їх тому не відпускали але то є звірюки дурні й несамовиті кусаються за руки літають у повітрі візьми одеколон і розведи водою вони втечуть як сон квапливою ходою
II це золото і пурпур храму це сипле білий сніг це зрізана троянда в сріблі це істина яка сміється мені в обличчя: це водопади крові скелі круки це храми золоті і чорні хмари і хвилі дощу всеочищуючого залишаються вранці вишневі пелюстки в калюжах вільготний запах зламані галузки пісок який тримає пташині і коров’ячі сліди це те за що мене не люблять і бояться це синій і весняний дим пожежа в котрій плавляться шиби полум’я відсвічене в келихах з вином знання вистраждане як зубний біль і це зубний біль любов до гарних ножів любов до смерті це все що приходить у віщих снах це те що приходить як безсоння як білі хмари що летять повз місяць до світання доки я пам’ятаю про неможливість попереднього і майбутнього існування наступає тиша після пожежі її можна почути навіть тоді коли мене вже нема бо я вийшов із тиші в тишу переходжу покоями сиплеться сніг за вікном знайомим спалахи і дзеркала мовчазні достовірна сила до мене ніхто не наблизиться бо мене немає для них доки горить лампа доки пише перо доки падає сніг
III четверта ранку тихий рок і теплий плед я випросив у тебе трохи рому лишилося півпачки сиґарет а решта невідома гравці твоє волосся розплетуть і Дюрер у старій пінакотеці[10] розкаже щó лишається на серці