Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

class=poem> Знаєш, мабуть, я знаю таке, що сприймають як дотик дівочий. Пояснити його? Передати комусь? Чи продати, підкорившись невільним засадам свобідного ринку у кривавому світлі Покрови, без тебе… Це вагання перед народженням, спроба втиснути лад у контекст осяйного хаóсу, дати правила хоті, потреба научити слова бути знову твердими — як речі у примарному світлі Покрови, у передзим’ї. Хай живе самоціль: безкінечні листи до душі, що живе без мети, п’є вино насолод і страждань, чи мандрує містами зі снів, різні мови вивчає і тужить на безлюдних вокзалах Дамаску, вночі… * * *
Осінній вечір крив ліси соснові І келію в облозі цвіркунів; Сотався понад нами вічний спів, І дім буття ставався у розмові. А замість тих, споріднених по крові, Я друга мав старого в однині — І зірка відбивалась у вікні, І вірші на столі лежали нові. Весною чай жасминовий наш пах, До цвіркунів приєднувався Бах, До сполохів — тендітні сарабанди. І ти сказав тоді: «Візьми цей тон, Створи легкий і чистий, мов троянди, Ажурний, ніби сніг, сонетний сон». * * *
Ти жайворонок Сніг, Пташа нічного чату, Що тане і тремтить, Сідаючи до рук; Ти не питай мене, Навіщо був початок, Бо все-таки я не Усевідущий Google. Одна із міріад Історій Інтернету, Легесенький роман, Збережений у кеш Сумного серця, де Всі хакери й поети Тримають і пусте, І найдорожче теж. Хай жайворонка пух Жаркий і невагомий Закутає тебе У ніжні кубла сну; Нехай фонема «у», Бездумна і бездомна, Торкається до губ, Яких я не торкнув. Вербна неділя
Вітер сади гойдає, милує, непокоїть. Світлом холодним світить вервиця під рукою. Краплі доопадають, галки позамовкали, Люди пішли додому, двері позамикали. Наче й не жаль нічого в сутінках після зливи — Сливи цвітуть і можна мокнути разом з ними. Серед імли і піни є незворушні стіни — Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни. Катарсис (поема)
І Червоне серце місячної панни