Збірка творів - Вільям Шекспір
Схилився головою, і цілує
Свою могилу. Увійшовши в церкву
І на каміння глянувши святе,
Невже ж би я відразу не згадав
Про скелі небезпечні: та якби
Мій корабель бортом черкнувся їх,
У нього з трюмів прянощі пішли б
Морському вітровію на поталу,
А хвилі огорнулися б шовками.
Чи міг би я, все лихо уявивши,
Не думати, що весь набуток мій
Нараз обернеться в ніщо? О ні!
Хіба я можу думать, не відчувши,
Що це нещастя може засмутити?
Не треба слів: Антоніо, я певен,
Сумує через те, що він думками
У справах торговельних.
АНТОНІО
Ні, повірте:
Я щиро дякую моїй фортуні,
Що не довірив усього майна
Одному кораблеві й не в одне
Його відправив місце. Окрім того,
Не все моє майно залежить тільки
Від того, чи щасливий буде рік.
Мене смутять не торговельні справи.
САЛЕРІО
Тоді ви закохалися.
АНТОНІО
Ну, що ви?!
САЛЕРІО
Не закохалися? Тоді, скажімо,
Від того ви смутні, що невеселі.
Так само ви сміятися могли б,
Стрибати і казать: веселий я,
Тому що не сумую. Присягаюсь
Дволиким Янусом, синьйор, природа
Кумедних творить іноді людей:
В одного — радощі в очах, і він
Регоче, як папуга, що почув
Козиці звук; а інший виглядає,
Як оцет — хай хоч Нестор запевняє,
Що річ кумедна, — не покаже він
Своїх зубів у посмішці веселій.
Входять Бассаніо, Лоренцо й Граціано.
СОЛАНІО
Іде шановний родич ваш — Бассаньйо,
А також Граціано та Лоренцо.
Тож прощавайте! Залишаєм вас
У кращім товаристві.
САЛЕРІО
З вами б я
Зостався, доки б ви не звеселились,
Однак прийшли достойніші за мене.
АНТОНІО
Я вашу дружбу високо ціную,
Та бачу — справи в вас, і цю причину
Знайшли ви, щоб мерщій податись звідси.
САЛЕРІО
Вітаю вас, синьйори дорогі!
БАССАНІО
Коли ж ми з вами знов посміємося?
Якісь відлюдні стали ви, синьйори.
САЛЕРІО
У вільний час — ми завжди вам до послуг!
Салеріо й Соланіо виходять.
ЛОРЕНЦО
(до Бассаніо)
Синьйоре, ну, Антоніо знайшли ви, —
Тепер бувайте. Прошу пам’ятати,
Де маєм стрітись ми в обідній час.
БАССАНІО
Прийду напевно.
ГРАЦІАНО
Ах, синьйор Антоніо,
Вас непокоїть щось: ви забагато
Піклуєтесь про справи світові.
Життя своє втрачає той, хто хоче.
Його набути клопотом надмірним.
Повірте, ви змінилися занадто.
АНТОНІО
Та ні, на світ дивлюся, як на світ.
Це ж тільки сцена, Граціано, де
Всі люди мають грати певні ролі;
Мені ж, на жаль, припала роль сумна.
ГРАЦІАНО
Тоді хай блазня роль зіграю я.
Нехай мені веселий, втішний сміх
Покриє зморшками усе обличчя;
Хай краще розпалю вином печінку,
Ніж серце голосінням остуджу.
Чи може хто, у кого тепла кров,
Сидіти, мов той предок мармуровий?
Спать наяву? І злитись, і бурчати,
Щоб розлилася жовч? Що ж, знай, Антоньйо,
Це промовля моя любов до тебе;
Є люди, що обличчя в них застигли,
Немов стоячі води, і мовчать.
Мовчать уперто, прагнучи тим самим
Собі здобути славу дуже мудрих.
Немов нам кажуть: «Гляньте, я — оракул,
Коли віщаю, хай не гавкне й пес!»
Антоніо, я знаю їх багато,
Кого звуть мудрецями лиш тому,
Що зроду не промовлять ані слова;
Проте я переконаний цілком:
Якби хоч раз наважились вони
Розкрити рота, всі їх слухачі
Набрались би гріха, потребу мавши
Назвати дурнями своїх братів,
Я згодом побалакаю з тобою
Докладніше про це, та кинь лише
Ловити на гачок сумного виду
Привіт юрби, що править за принаду
Всім йолопам. Ну що ж, ходім, Лоренцо!
Тим часом прощавайте. Я скінчу
Своє повчання тільки по обіді.
ЛОРЕНЦО
Ми залишаємо вас до обіду.
Я, певно, й сам такий мовчун, бо слова.
Не дасть мені промовить Граціано.
ГРАЦІАНО
Та й поживи зі мною років зо два,
То й голосу свого забудеш звук.
АНТОНІО
А я базікою зроблюсь для тебе!
ГРАЦІАНО
Чудово! Хай щастить! В речах лиш двох
Цінуємо найбільше ми мовчання:
В копчених язиках та в тих жінках,
Які іще не звідали кохання.
Граціано й Лоренцо виходять.
АНТОНІО
Що він мав на думці?
БАССАНІО
Граціано говорить неймовірну безліч порожніх слів — другого такого на цілу Венецію не знайдеш. Розважлива думка у нього — це дві зернини пшениці в двох мішках полови: треба шукати цілий день, щоб їх знайти, а знайдеш — виявляється, що їх не варто було й шукати.
АНТОНІО
Гаразд. Тепер скажіть, хто дама та,
Що присяглися ви до неї потай
Піти з поклонами? Ви ж обіцяли.
БАССАНІО
Ви знаєте, Антоніо, напевне,
Що дуже розладнав я власні справи,
Бо жив пишніш, ніж право мав на те,
Зважаючи на незначні достатки.
Я нині не жалкую, що не можу
І далі жити весело та пишно.
Одне мене найбільше непокоїть:
Як вибитись мені з боргів великих,
Що наробив я марнотратством. Вам,
Антоніо, найбільш заборгував я
І дружбою, і грішми. Дружба ця
Мені є запорукою, що зможу
Відкрити вам всі наміри і плани,
Які я нині сам собі намітив.
Щоб від боргів звільнитися скоріш.
АНТОНІО
Прошу, Бассаніо, мій друже добрий,
Скажіть про все: якщо ті плани ваші
Не відхиляються, як і самі ви,
Від чесного шляху, то, запевняю,
Мій гаманець, себе й мої достатки —
Все до кінця для вашої потреби
Відкрию я.
БАССАНІО
Коли хлоп’ям стрілу,
Бувало, я губив свою зненацька,
Пускав одразу ж другу їй услід
У тому ж напрямку й таку ж, як перша,
І за цією пильно слідкував.
Щоб відшукати першу; обома
Так важачи, я часом їх обидві
Знаходив. Приклад цей з невинних
Дитячих літ я лиш тому навів,
Що і слова, які сказати хочу,
Цілком невинні. Я напозичався
Багато в вас і все розтринькав, ніби
Хлопчисько легковажний. Та, якщо
Стрілу ви зважитесь пустити другу
В той бік, куди упала й ваша перша,
То певен я цілком, що, як уважно
Я подивлюсь в той бік, знайду обидві
Або вам другу принесу назад,
І вдячним я зостанусь боржником
За першу.
АНТОНІО
Знаєте мене ви добре
І гаєте лиш зайвий час, мій друже;
Повірте, що, під сумнів беручи
Мою любов, завдаєте ви більше
Мені жалю, аніж тоді, якби
Прогайнували все моє майно:
Кажіть, що саме маю я зробити
І що, на вашу думку, зможу я.
На все я ладен, мовте слово, друже!
БАССАНІО
Одна заможна панна проживає
В маєтку Бельмонті. З лиця прекрасна.
Та ще цінніші за її красу
Її чесноти пречудові. Вже
З
