Том 10 - Леся Українка

Чула я, що тепер Ви маєтесь краще, ніж перше у Львові. Хотіла б се почути від Вас самих. Зробите мені велику приємність, коли відпишете зараз на сей лист, щоб я отримала відповідь ще тута. Пишіть просто: Одесса, до востребования Л. У. І, на ласку божу, не забудьте прислати те, що прошу. Бувайте здорові, міцно стискаю Вашу руку!

Завжди прихильна до Вас J1. У.

84. ДО О. С. МАКОВЕЯ

15—16 вересня 1893 р. Колодяоісне

Високоповажаний пане!

Ми таки одно одному не наприкряємось листуванням! Не мало часу минуло, поки Ви мені написали, а я Вам аж за два місяці зібралась відповісти. Ваш лист, бачте, пролежав тут чимало, ждучи мене, бо я ціле літо не була вдома, а їздила по всій Україні, так що мене й з листом часом не легко було вловити. Оце днів три як я повернула додому та от взялась наладжувати свою кореспонденцію, що прийшла була влітку до розпачливого стану. Отож, як бачте, літала я не так по країні фантазії крилатою думкою, як по степах та по водах; паровозами та пароходами. Однак і комарів, і критик, і сперечок мала навколо себе багато. У нас на Україні аби хіть, а сперечатись завжди є з ким. Тим-то, може, я тепер і не буду надто завзято сперечатися з Вами. Та все ж таки скажу, що я стою при своїм у справі «виставляння особи автора на позорище». Тут, може, говорить більш почуття, ніж теоретичний розум, але ж тим міцніше переконання, чим більше воно залежить від почуття. Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати. Може, кому й гарною здається та хата зверху, але ж то ще не дає права споглядачеві вриватись до хати в середину і цінувати та оглядати все, що в ній є, без дозволу господаря. Нехай уже, як господар умре і хата його піде на громадську власність, тоді нехай уже йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не встане боронити скарбів своїх. Що ж до мене власне, то я ж не так знаменита, як Бай-рон та інші боги літератури, отже, для мене не приклад все те, що Ви говорите про них. Якби так кожного, хто папише книжечку гладких віршів та обійдеться там без брехні, зараз виставляти «на позорище», то вже хто його зна, чи не було б те чимсь на кшталт інквізиції літературної. Я певна, що тоді ніхто не писав би віршів по «щирості», бо прийшлось би пам’ятати щохвилини про суворий «аналіз психологічний» невблаганної критики. А вже з такою думкою писати т^о все одно, що з каменем на шиї через річку плисти.

Маю в бога надію, що я ще не зараз Байроном стану і ніхто не прийде видирати у мене силоміць біографічних матеріалів, отже, можу цілком заспокоїтись і не нудити Вас зайвою обороною своїх «прав людських». А як Ви думаєте, чи завжди можна на підставі біографії провірити, чи вірш написаний щиро, чи ні? Я от думаю, що не завжди. Бо часто вірш ліричний залежить від настрою, а чим же провірити, чи був у автора певний настрій, чи ні? Щодо песимізму, то се не від себе залежить, навмисне годі бути оптимістом.

Казала, що не сперечатимусь, та от пе дотримала слова. А воно б і ие слід сперечатись, бо ще розсерджу Вас, і буде то зовсім погано, тим що я якраз, повинна просити Вас зробити мені ласку велику і помогти мені у моїх деяких справах. Я знаю, що не годиться так користуватись Вашою гречністю, що се виходить, «коли мед, то й ложкою», але я не маю до кого вдатись і сподіваюсь, що ви мені вибачите мою напасність. Будьте ласкаві, довідайтесь у друкарні Товариства імені Шевченка, де мої кішжки («На крилах пісень» і переклади з Гейне) і в яку книгарню можна їх помістити. Я писала об тім до п. Беднарського, але вів^, послав свого листа чогось у Лубни, пішов той лист і два примірники «На крилах пісень» через Ромни, Рівне, Луцьк, книжки дорогою пропали, а лист прийшов дуже пізно. В листі стояло, що «Просвіта» моїх книжок не приймає на продаж, а що хутко одкриється нова книгарня, то туди треба з ними подаватись. Не знаю досі, чи одкрита тая книгарня, як ire знаю, чому «Просвіта» не прийма книжок, адже вони не були признані за нікчемні народовськими органами? Може, треба кого просити, щоб їх прийняли у «Просвіту»? У нас то не вважається за гречність, коли книгарня бере книжки на комісію, але, може,, у вас то інакше уважається. Я б запитала про сеє все Беднарського, та боюсь, що як він знов пошле відповідь у Ромни, то довга справа буде. Порадьте, на бога святого, що мені робити, аби не дати мишам на поталу своєї і чужої праці. Коли вже Ви схочете «довершити меру человеколюбия» Вашого, то, може, Ви згодитесь вволити ще одну мою просьбу. Підіть, будьте ласкаві, до пані Франкової, і візьміть у неї моє оповідання під назвою «Жаль», та віддайте його до «Зорі», і запитайте, чи прийме вона його до друку, а коли прийме, то як хутко може воно бути надрукованим. Згляньтесь над долею сього нещасного оповідання, що вже третій рік світу-сонця не бачить, лежачи у схові в господі пані Франкової, визвольте його з темниці. Я Вам за те вельми вдячна буду. Кажіть мені за все оце зробити для Вас що-небудь тут, на Україні, а я з великою втіхою постараюся. З поводу сієї повісті «Жаль» розкажу Вам, яку вона критику викликала на себе, ще не бувши в друку. Павлик радив мені знищити сю повість, бо вона, мовляв він, не придасть нічого до моєї слави, а ще, може, й пошкодить; Франко ж казав, що се найкраща моя річ і що гріх було б не пустити її в світ. Отут і слухай кого хоч!.. А кого б Ви послухали?

Простіть, коли завдала Вам заходу з своїми просьбами. Колись побачимось,— може, на той рік — то я Вас краще перепрошу й подякую. Бувайте здорові.

З поважанням J1. Косач

85. ДО ДРАГОМАНОВИХ

Кінець вересня — початок жовтня 1893 р. Колодяжне Дорога моя родино!

От уже другий лист пишу